СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК СИСТЕМИ СПЕЦІАЛЬНОГО НАВЧАННЯ ДІТЕЙ ЗІ ЗНИЖЕНИМ СЛУХОМ В УКРАЇНІ

 

  Главная      Учебники -Разные    

 

поиск по сайту           правообладателям           

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1        2          3       4       5        6         7        8        9       10       11       12      13      14      15     

 

 

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК СИСТЕМИ СПЕЦІАЛЬНОГО НАВЧАННЯ ДІТЕЙ ЗІ ЗНИЖЕНИМ СЛУХОМ В УКРАЇНІ



13.00.03 – корекційна педагогіка

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ


Актуальність дослідження. Історія розвитку школи, освіти і педагогічної думки – важливе джерело розбудови національної системи освіти в Україні, оновлення її змісту та структури, об’єктивного висвітлення внеску діячів освіти у процес українського відродження. Зокрема, це стосується і дефектології, що зумовлено процесами реформування цієї галузі, а відтак, переосмисленням її надбань, окресленням позитивних тенденцій та встановленням історичної істини. Тож цей напрям – один із пріоритетних у спеціальній педагогіці. Результати ґрунтовних досліджень історико-педагогічних аспектів становлення та розвитку вітчизняної корекційної педагогіки і спеціальної психології широко висвітлюються в наукових працях українських вчених (В.Бондар, І.Єременко, Н.Засенко, В.Золотоверх, С.Кульбіда, Л.Одинченко, І.Соколянський, М.Супрун, О.Шевченко, М.Ярмаченко та ін.).

Важливе місце в цьому контексті належить питанням навчання і виховання дітей з порушеннями слуху, оскільки особливості поступу вітчизняної сурдопедагогіки, цілісний, науково-обґрунтований підхід до аналізу особливостей становлення та формування її теорії і практики на різних етапах історії мають вагоме значення для вдосконалення та подальшої розбудови цієї галузі.

Слід зазначити, що історично теорія та практика навчання обох категорій дітей з порушеннями слуху – глухих і дітей зі зниженим слухом – виникли та розвивалися по-різному. Стосовно глухих, то тривалість цього процесу охоплює значні часові межі (в Україні – два сторіччя), тож не випадково, що він широко висвітлений у низці наукових праць та численних історичних оглядах. Зокрема, дослідження М.Богданова-Березовського, О.Дьячкова, І.Соколянського М.Лаговського, Є.Члєнова, М.Ярмаченка та ін. присвячені широкому колу питань навчання глухих у різні часи.

По-іншому склалася історія розвитку теорії та становлення практики навчання і виховання дітей зі зниженим слухом. Окремі питання навчання, виховання, особливостей розвитку мовлення та психічних функцій дітей цієї категорії ґрунтовно досліджувалися вітчизняними науковцями (Л.Борщевська, Н.Засенко, Л.Лебедєва, Л.Фомічова, М.Шеремет, М.Ярмаченко та ін.). Існує чимало психологічних і педагогічних праць, в тому числі прикладного характеру, присвячених теорії та практиці навчання і виховання дітей зі зниженим слухом російських вчених (В. Бельтюков, Р.Боскіс, А.Зікєєв, К.Комаров, К.Коровін, Л.Нейман, Л.Нікуліна, Ф.Pay, Л.Тігранова та ін.). Втім, власне, комплексні історіографічні дослідження цієї проблеми практично відсутні. У працях наводяться лише окремі фрагменти з історії становлення спеціальної школи для слабочуючих дітей, в цілому ж, процес розвитку спеціального навчання та виховання дітей зі зниженим слухом в Україні не досліджувався.

Водночас, окремі історичні події і факти свого часу з відомих причин висвітлювалися дещо упереджено або ж подавалися без відповідних оцінок причин і наслідків тих чи інших процесів, які гальмували розвиток спеціальної освіти. Відтак, широкий загал освітян отримував дозовану інформацію, що відповідно дещо спотворювало реальну історичну картину.

Ідеї диференційованого підходу до навчання і виховання глухих і слабочуючих мають достатньо тривалу історію, однак, педагогічна класифікація дітей з порушеннями слуху і, відповідно, належна система їхнього навчання набули остаточного оформлення лише у другій половині ХХ ст. Намагання виділити дітей зі зниженим слухом як категорію, що потребує особливого підходу до їхнього навчання (відмінного від інших), спостерігалися у першій половині XIX ст. (В.Флері, Г.Гурцов). Починаючи з перших спроб (початок ХІХ ст.) організованого навчання таких дітей, виникнення окремих класів (перші десятиліття ХХ ст.) і закінчуючи науковою розробкою системи їхнього навчання та виховання, що завершилася наприкінці 60-х років, розвитком мережі спеціальних закладів у наступні роки і її реформуванням (початок ХХІ ст.) – власне і є окресленим часовим проміжком реалізації диференційованого підходу до осіб зі зниженим слухом в Україні. Отже, можна говорити як про передісторію, маючи на увазі виникнення й розвиток ідеї диференційованого навчання дітей з порушеннями слуху та спроби її реалізації в різних організаційних формах і умовах від початку ХІХ ст.

(що є нижньою хронологічною межею), так і про, власне, історію навчання таких дітей у нашій державі аж до сьогодні – початку ХХІ ст. (що є верхньою межею). Тож, основним завданням ми вбачали вивчення передумов диференційованого навчання осіб зі зниженим слухом та визначення етапів і закономірностей процесу становлення системи їхнього навчання в Україні.

Дослідження історії зародження ідеї диференційованого навчання дітей зі зниженим слухом та виділення їх в окрему категорію учнів, а також вивчення шляхів реалізації цієї ідеї на практиці в Україні заповнять певну прогалину не лише в історії сурдопедагогіки, а й спеціальної педагогіки в цілому.

Актуальність проблеми для дефектологічної науки і практики, а також її недостатня розробленість зумовили визначення теми дослідження – “Становлення та розвиток системи спеціального навчання дітей зі зниженим слухом в Україні (ХІХ початок ХХІ століття)”.

Об’єкт дослідження: спеціальне навчання дітей з порушеннями слуху в Україні.

Предмет дослідження: становлення та розвиток вітчизняної системи навчання дітей зі зниженим слухом.

Мета дослідження – здійснити цілісний історико-педагогічний аналіз становлення, функціонування і розвитку системи спеціального навчання дітей зі зниженим слухом в Україні та визначити прогностичні можливості використання історичного досвіду в сучасних умовах.

Відповідно до мети дослідження визначено наступні завдання:

  • проаналізувати джерела виникнення ідеї та перші спроби практичного вирішення питання щодо спеціально організованого навчання дітей зі зниженим слухом в Україні;

  • виділити та охарактеризувати основні періоди становлення і розвитку системи навчання дітей зі зниженим слухом в Україні;

  • розкрити особливості формування змісту, форм, методів і засобів навчання дітей зі зниженим слухом на кожному етапі;

  • визначити суспільно-політичні, соціально-економічні, соціокультурні, національні та інші чинники, що впливали на процес становлення вітчизняної системи спеціального навчання дітей зі зниженим слухом на різних етапах;

  • розкрити основні закономірності й тенденції розвитку теорії та практики навчання цих дітей в Україні;

  • оцінити прогресивні надбання вітчизняної сурдопедагогічної теорії і практики та окреслити шляхи їх використання в сучасних умовах навчання дітей зі зниженим слухом.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано відповідно до плану наукових досліджень Інституту спеціальної педагогіки АПН України. Тема дослідження пов’язана з комплексною темою лабораторії сурдопедагогіки “Науково-педагогічні засади удосконалення змісту освіти осіб з порушеннями слуху в умовах диференційованого навчання” (державна реєстрація № 0101U000610) і узгоджена в Раді з координації наукових досліджень у галузі педагогіки і психології АПН України (протокол № 3 від 25.03.2003 р.).

Теоретико-методологічною основою дослідження є принцип історизму, що охоплює такі складові: вивчення сучасного стану, відтворення минулого, розгляд генезису, прогнозування тенденцій подальшого розвитку; синергетичний принцип, як теорія самоорганізації та розвитку цілісних систем та її основні поняття (становлення, формування, розвиток тощо); теорія пізнання, системний підхід до цілісних педагогічних процесів та явищ; наукові положення про діалектичний взаємозв’язок і взаємозумовленість суспільно-педагогічних явищ та необхідність їх вивчення в конкретно-історичних умовах; діалектичні закони та принципи об’єктивності, науковості, системності, взаємодії традиційного та інноваційного, загального та національного; філософські, психолого-педагогічні, теоретичні висновки, що містяться у наукових працях вітчизняних дефектологів стосовно загальних тенденцій розвитку спеціальної освіти та подальшого поступу у майбутньому

Методи дослідження. Розв’язання окреслених завдань зумовили використання комплексу методів, серед яких: хронологічний; системно-структурний; методи аналізу, синтезу, теоретичного узагальнення та

порівняння історичних фактів, подій, педагогічних явищ; методи систематизації та класифікації архівних джерел, історико-педагогічної літератури; аналіз планів, програм, законів, шкільних підручників, документації та звітів діяльності різних освітніх організацій.

Організація і етапи дослідження. Дослідження здійснювалося у три етапи упродовж 2000-2006 рр.

На першому етапі (2000-2001 рр.) осмислювалися теоретичні засади дослідження, визначалися його мета і завдання, відбувалося вивчення літературних джерел, здійснювався аналіз архівно-історичного матеріалу. Визначалися загальні підходи до вирішення проблеми, розроблялися програма і методика дослідження.

На другому етапі (2002-2004 рр.) проводилася дослідна робота, розроблялися теоретичні засади та визначався науковий апарат дослідження, здійснювався порівняльний аналіз становлення системи освіти дітей зі зниженим слухом в Україні та Росії, здійснювалася систематизація та первинна обробка отриманих даних.

На третьому етапі (2005-2006 рр.) проводилися обробка й аналіз матеріалу, робилися узагальнення, формулювалися висновки.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше на основі системного аналізу теорії і практики навчання дітей зі зниженим слухом відтворено генезис та визначено тенденції й особливості розвитку системи спеціального навчання цієї категорії дітей в Україні; на основі детермінованого аналізу конкретно-історичних обставин науково обґрунтовано періоди розвитку вітчизняної системи спеціального навчання таких дітей; зроблено науковий аналіз структури і змісту навчальної, виховної та корекційної роботи з особами, які мають зниження функції слухового аналізатора у кожний з періодів; визначено та обґрунтовано особливості розбудови вітчизняної системи навчання дітей зі зниженим слухом на сучасному етапі.

Теоретична значущість дослідження полягає в аналітичному огляді та історико-педагогічному узагальненні процесу розвитку системи спеціального навчання дітей зі зниженим слухом в Україні; у виявленні тенденцій і національних особливостей поступу цієї галузі в Україні в контексті суспільно- політичних, соціально-економічних та соціокультурних змін; визначено прогресивні національні тенденції в науці та практиці навчання і виховання осіб зі зниженим слухом; розширено уявлення щодо еволюційних змін і взаємозалежності розвитку окремої галузі від державних та суспільних інститутів. У дослідженні узагальнено наукові дані та факти, які розширюють знання про історію розвитку вітчизняної сурдопедагогічної теорії і практики, що дає змогу глибше оцінити науково-практичні досягнення українських учених, проаналізувати, узагальнити досвід минулого для визначення перспектив і тенденцій поступу цієї галузі.

Практична значущість дослідження полягає в тому, що одержані результати, узагальнення та висновки повніше та детальніше розкривають історію розвитку української сурдопедагогічної теорії і практики; окреслюють основні напрями наукових досліджень і практичних впроваджень (як традиційних, так і інноваційних) на сучасному етапі і на перспективу; сприяють подальшому вдосконаленню та реформуванню національної системи спеціальної освіти осіб зі зниженим слухом.

До наукового обігу введено маловідомі документи, архівні матеріали, що суттєво розширили уявлення про особливості процесу становлення і розвитку системи спеціального навчання дітей зі зниженим слухом в Україні. Результати дослідження можуть використовуватися при написанні науково- методичних та навчальних посібників з історії сурдопедагогіки, а також при підготовці сурдопедагогів у системі вищої освіти.

Особистий внесок автора полягає у визначенні авторської періодизації процесу становлення та розвитку системи спеціального навчання дітей зі зниженим слухом в Україні, формування якої відбувалося під впливом суспільно-політичних, соціально-економічних та соціокультурних факторів; у визначенні внеску українських науковців і практиків у розвиток вітчизняної сурдопедагогіки та сурдопсихології, а також в обґрунтування особливостей розвитку дітей зі зниженим слухом для забезпечення диференційованої діагностики та ефективного корекційного навчання; у історико-критичній

характеристиці суперечностей та особливостей поступу теорії та практики спеціального навчання дітей зі зниженим слухом у різні історичні періоди.

Апробація результатів дослідження. Основні положення і результати дослідження доповідалися і були схвалені на Всеукраїнських науково-практичних конференціях молодих вчених “Сучасні технології та індивідуальні методи дослідження проблеми корекційно-компенсаторного навчання і виховання дітей з особливими потребами: методологія, досвід, практика” (Київ, 2002 р.) та “Інноваційні технології навчання і виховання дітей з особливими потребами” (Київ, 2006 р.); Першій Всеукраїнській конференції з питань навчання глухих в Україні (Київ, 2000 р.); Першій Всеукраїнській конференції “Проблеми реабілітації інвалідів зі слуху в Україні на сучасному етапі та можливі шляхи їх вирішення” (Київ, 2002 р.); Третій, Четвертій і П’ятій Міжнародних науково-практичних конференціях “Актуальні проблеми навчання та виховання людей з особливими потребами” (Київ, 2002, 2003, 2004 рр.); Науково-практичній конференції “Вища школа – сурдопедагогічній науці та практиці” (Київ, 2004 р.); Міжнародній науково-практичній конференції “Актуальні проблеми корекційної педагогіки та спеціальної психології” (Київ, 2004 р.); Ювілейній науковій сесії до 10-річчя Інституту спеціальної педагогіки АПН України “Спеціальна освіта в Україні: погляд у майбутнє” (Київ, 2004 р.), науково-практичних семінарах і засіданнях круглих столів, що проводилися Інститутом спеціальної педагогіки АПН України, а також на засіданнях лабораторії сурдопедагогіки Інституту спеціальної педагогіки АПН України (2000-2006 рр.).

Вірогідність результатів дослідження забезпечується методологічною і теоретичною обґрунтованістю вихідних положень наукового пошуку; комплексним застосуванням взаємопов’язаних методів дослідження, адекватних об’єктові, предмету, меті та завданням роботи; використанням ретроспективного логіко-системного аналізу архівних, літературних джерел, законодавчих, нормативних актів і документації; різнобічним історико-педагогічним узагальненням одержаних фактів і даних.

Публікації. Основний зміст дисертації відображено у 23 наукових працях (19 – одноосібних), з яких 16 надруковано у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (319 найменувань) та додатків. Загальний обсяг – 266 сторінок. Основний зміст роботи викладено на 212 сторінках. У тексті міститься 10 таблиць.


ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження; визначено об’єкт, предмет, мету і завдання; охарактеризовано методологічні і теоретичні основи дослідження; розкрито наукову новизну, теоретичну і практичну значущість; викладено відомості про вірогідність, апробацію та впровадження здобутих результатів.

У першому розділі – “Науково-теоретичні основи та передумови становлення системи навчання дітей зі зниженим слухом” – відтворено генезис науково-теоретичних підходів до проблеми розвитку дітей зі зниженим слухом і практичних передумов організації їх диференційованого навчання; охарактеризовано чинники, які спонукали до виділення окремої категорії дітей зі зниженим слухом, визначено суспільно-політичні, соціально-економічні та науково-педагогічні передумови реалізації ідеї диференційованого навчання дітей з різним ступенем зниження слуху, а також окремі фактори, що сповільнювали практичне становлення системи спеціального навчання дітей зі зниженим слухом в Україні. Зважаючи на певне розмаїття у мовному фонді слов’янських народів, які історично проживали на території теперішньої України, різноманітних понять, та на етимологію походження лексики, можна зробити висновок, що вже у давні часи в Україні людей з порушеннями слуху диференціювали за ступенем зниження слуху і можливістю певною мірою опанувати мовлення. Однак, ні тогочасна медицина, ні просвітницькі почини, які спостерігалися пізніше, не могли сприяти поступальному розвитку справи вивчення та навчання осіб з порушеннями слуху, хоча час від часу робилися окремі спроби пізнання

природи цього фізичного стану і навчання таких людей.

Упродовж кількох століть у сурдопедагогічній теорії та практиці відбувався пошук критеріїв розмежування дітей з порушеннями слуху на категорії, які потребують різних педагогічних підходів для здійснення їхнього спеціального навчання (перші згадки про це датуються ХУІ ст.). Ці критерії залежали від уявлень, що побутували у відповідний історичний період, і знань про сутність аномального розвитку цих дітей, їхні потенційні можливості. Труднощі виділення дітей зі зниженим слухом із загального складу дітей з порушеннями слуху підводили до висновків, що створення науково обґрунтованої класифікації осіб з порушеннями слуху можливе лише за умови визначення природи та сутності їхнього аномального розвитку.

На початку XIX ст. в Україні та Росії почали створюватися училища (школи) для глухонімих, мережа яких поступово зростала. Природно, у ці навчальні заклади потрапляли й діти з певною здатністю сприймати усне мовлення на слух. У школах для глухонімих (за даними В.Флері) навчалося від 25% до 40% дітей зі зниженим слухом. Ідея диференційованого навчання первинно зародилася як необхідність різного (неоднакового) педагогічного підходу до вихованців училищ для глухонімих, залежно від наявності (відсутності) залишкового слуху, що об’єктивно сприяло виділенню з контингенту цих закладів “напівглухих” дітей (чи як їх називали в наступні періоди – туговухих, слабочуючих, зі зниженим слухом). Початком цього періоду можна вважати опубліковані у книзі В.Флері “Глухонемые, рассматриваемые в отношении к их состоянию и способам образования, самым свойственным их природе”(1835) його ідеї щодо диференційованого підходу до навчання дітей з порушеннями слуху. Практичні спроби вирішення проблеми диференційованого навчання мали характер експерименту у кількох “слухових класах”. Оскільки таких великих закладів, як у Росії, в Україні на той час не існувало, а навчання глухих дітей практикувалося невеликими групами, виокремити учнів зі зниженим слухом серед них та узагальнити особливості їх розвитку й навчання було практично неможливо.

Українські практики-дослідники (А.Бахметьєв, Г.Гурцов, Микола і Михайло Варди, М.Лаговський, А.Мальцев, Ф.Мовчановський, Н.Патканова, О.Прозоров, М.Яворський та ін.), маючи глибоке переконання щодо можливостей навчання дітей із порушеннями слуху (аж до вищих навчальних закладів), на практиці не мали широкої бази для дослідження, а відтак – і можливостей для реалізації диференційованого підходу до дітей з різним ступенем зниження слуху.

Водночас на території Росії були засновані заклади, які стали, власне, центрами, де згуртовувалися фахівці-науковці і практики зі значним досвідом роботи з глухими дітьми. В Україні ж школи для глухих (кількісно утричі менше ніж у Росії) були територіально розпорошеними та потерпали від браку педагогічних кадрів, хоча окремі з них мали достатньо прогресивні практичні напрацювання, яких ще не існувало в Росії.

Факторами, що сприяли посиленню уваги до дітей зі зниженим слухом і виділенню їх в окрему категорію, стали:

  • запровадження в училищах для глухонімих навчання усного мовлення та спостереження за успішністю опанування вимови учнями з різними залишками слуху;

  • диференційований підхід до визначення змісту й обсягу академічних знань, залежно від ступеня збереження слуху та мовлення учнів;

  • активізація діяльності лікарів стосовно дослідження слуху та терапії приглухуватості;

  • розширення практики обстеження стану слухової функції учнів загальних шкіл;

  • виділення у школах загального типу дітей, які не опановували елементарної грамоти внаслідок зниженого слуху;

  • введення в училищах для глухонімих слухової роботи та спостереження за рівнем її ефективності в учнів з різними можливостями сприйняття мовлення на слух.

Аналіз результатів дослідження засвідчує, що 1917 р. був тією межею, до якої в Україні існувала, хоч і незначна, мережа закладів для дітей з порушеннями слуху, яка вже функціонувала, і на основі якої могла б у подальшому відбуватися диференціація. Але після революційних подій ця система була повністю

зруйнована і справу навчання цих дітей довелося розпочинати спочатку. Як засвідчують архівні матеріали, цю мережу у повноцінному вигляді вдалося відновити лише за 20 років.

Історичні події, які відбувалися в Україні упродовж 1917-1950 рр., зумовили низку чинників, що стали на заваді рівномірному поступу справи навчання дітей зі зниженим слухом. Часовий розрив між початком системного навчання глухих і дітей зі зниженим слухом в Україні пояснюється факторами, серед яких чи не найбільш згубними були утиски, репресії, цілеспрямована політика придушення, що поширювалися на всі сфери життєдіяльності тогочасної Української республіки.

В Росії, на відміну від України, з відкриттям перших закладів для туговухих на початку XX ст. розпочався новий етап у розвитку сурдопедагогіки – ідея диференційованого навчання дітей з порушеннями слуху почала реально втілюватися. Певне збільшення класів для дітей зі зниженим слухом припадає на 20-ті роки, коли громадськість, активні сурдопедагоги виступали за зміцнення й розширення диференційованої мережі закладів. На Всеросійській конференції по боротьбі з дитячою дефективністю 1921 р. питання про диференційоване навчання глухих і туговухих дітей вперше вирішувалося на державному рівні. Особливе місце в історії сурдопедагогіки посідає ІІ з’їзд із соціально-правової охорони неповнолітніх (1924 р.), на якому окреслився шлях диференційованого навчання дітей зі зниженим слухом (за віковим принципом з урахуванням особливостей інтелекту, стану слуху та мовлення) в системі спеціальних шкіл, аналогічній до загальноосвітніх. В Україні ж основна увага органів народної освіти та громадськості була зосереджена на розгортанні мережі допоміжних шкіл, шкіл для глухих дітей і “виведенні” дітей з порушеннями слуху із допоміжних закладів. Втім, про диференціацію мережі окремих спеціальних закладів для дітей зі зниженим слухом практично не йшлося.

Надзвичайно важливу роль у справі диференціації дітей з порушеннями психофізичного розвитку, зокрема глухих і дітей зі зниженим слухом, в Україні відіграли лікарсько-педагогічні кабінети, відкриті у Києві, Одесі, Харкові, Катеринославі, і які отримали офіційний статус у 1922 р. Першими керівниками таких кабінетів були проф. А.Владимирський, проф. В.Протопопов, проф. М.Тарасевич, доктор І.Левінсон. У лікарсько-педагогічних кабінетах не лише обстежували дітей і направляли їх до відповідних закладів, вони стали осередками науково-дослідної роботи, акумулювали теоретичний і практичний досвід, готували кадри, розробляли методики, координували діяльність спеціальних закладів, будинків-колекторів. Розробка теоретичних положень комплексної діагностики відхилень у розвитку дітей в Україні розпочиналася видатними вченими А.Владимирським, І.Соколянським, М.Тарасевичем та ін. Так, у 1921 р. проф. М. Тарасевичем було запропоновано одну з перших наукових класифікацій дітей з порушеннями психофізичного розвитку, створену на основі його концепції психофізичного розвитку аномальної дитини, розробленої, що принципово важливо, ще до загальновідомої концепції Л.Виготського. Концепція М.Тарасевича ґрунтувалася на вивченні особистості у широкому біологічному розумінні як єдиного психофізичного організму, всі властивості та прояви якого розвиваються за загальними біологічними законами. Фізичний і психічний недорозвиток вчений вважав не лише біологічним, а й соціальним явищем, оскільки порушення позначається на особистості дитини в цілому. М.Тарасевич вважав за необхідне при визначенні змісту та методів навчання відмежовувати вторинні порушення, зумовлені несприятливим впливом середовища чи виховання, від первинного недорозвитку, спричиненого органічним ураженням, наголошуючи на цілісному підході у дослідженні особистості дитини. Втім, склалося так, що висхідною у молодій дефектологічній галузі стала не концепція М.Тарасевича, а наукові праці Л.Виготського, перші з яких за цією тематикою були опубліковані у 1924-1925 рр. Концепція розвитку Л.Виготського стала основою для реалізації особистісного підходу до загальної оцінки аномалії

дітей з розладами слуху.

В цей час, як засвідчують результати аналізу, спостерігаються тенденції до зростання вітчизняного наукового потенціалу. Так, у 1930 р. за ініціативи І.Соколянського відкрився Інститут фізичної дефективності, завданням якого було: вивчення та вдосконалення методів навчання; реорганізація існуючої системи спецзакладів; обґрунтування можливостей навчання дітей з порушеннями розвитку серед здорових дітей; дослідження особливостей психофізичного розвитку (фактично ці завдання актуальні й

нині). Втім, час його активної науково-практичної діяльності припав на етап насаджування командно- адміністративної системи господарювання та переходу педагогіки до формально-схоластичного навчання і заполітизованості. З 1931 р. розпочався “перегляд” української теоретичної педагогіки, гоніння та репресії, внаслідок чого І.Соколянського двічі заарештовували, звинувачуючи у підтримці “дрібнобуржуазної теорії педоцентризму”, у приналежності до “контрреволюційної організації”, до “антирадянської націоналістично-терористичної організації” тощо. І хоча у 1939 р. справу проти нього було припинено, діяльність установи, яку він створив, поступово згасала. Цим було завдано непомірної шкоди українській дефектології та сурдопедагогіці, зокрема, і загальмовано її поступ на досить тривалий період.

Значний поштовх до розширення мережі шкіл для дітей зі зниженим слухом відбувся у період здійснення всеобуча в 30-ті роки та завдяки Постанові “Про запровадження загального обов’язкового навчання фізично дефективних, розумово відсталих та з недоліками мовлення (логопатів) дітей та підлітків” (1931 р.), оскільки у додатку до неї наводилися спеціальні пояснення, які стосувалися категорій пізнооглухлих та туговухих. Зокрема, туговухих диференціювали на три категорії, залежно від ступеня туговухості – легку, середню, тяжку. Оскільки їхнє навчання планувалося в загальноосвітніх закладах, педагогічна робота будувалася на загальних принципах і методах цих шкіл. Водночас, давалися рекомендації щодо особливостей їхнього навчання та вимоги щодо відвідування короткострокових курсів з “читання з обличчя та з корекції мовлення і постійного нагляду вушного лікаря”. Крім того, вказувалося на недоцільність спільного навчання туговухих з глухими та розумово відсталими. Цей етап був надзвичайно важливим, оскільки під час реалізації всеобуча практично почала втілюватися ідея диференційованого навчання: насамперед, вживалися заходи, з метою охоплення всіх дітей зі зниженим слухом, на основі існуючих підходів, відокремлення від глухих та розумово відсталих, навчання в окремих класах, що давало змогу науковцям та практикам вивчати особливості їхнього розвитку та апробовувати методи їхнього навчання.

Наказ Народного Комісаріату Освіти від 8 червня 1931 р. про "Установки на другу п'ятирічку по дефективному дитинству" став документом, який визначив шлях розвитку радянської сурдопедагогіки (і долю української): в ньому визначалося хто, як і в які терміни має забезпечити науково-теоретичні основи навчання та виховання дітей зі зниженим слухом. Зокрема, йшлося про створення в Москві науково- дослідного інституту дефектології, на окремий сектор якого покладалося завдання розробки теоретичних і науково-методичних основ навчання дітей зі зниженим слухом. Дослідження проводилися в Москві, а розроблені підходи українських науковців, зокрема М.Тарасевича, І.Соколянського та ін., на цьому етапі не розглядалися і не враховувалися. Дослідження категорії дітей зі зниженим слухом почали проводити Р.Боскіс, Ф.Рау та ін. Глибоке і різнобічне вивчення дітей зі зниженим слухом здійснювалося у 30-40-і роки під керівництвом Р.Боскіс, яка свого часу працювала в Києві. В основу цієї праці було покладено педагогічну концепцію аномального розвитку дітей Л.Виготського, а також фундаментальні теоретичні дослідження, які вказували на тісний взаємозв’язок слуху та мовлення у розвитку дитини. Вченою було запропоновано розподілити дітей зі зниженим слухом на дві категорії, залежно від ступеня зниження слуху та рівня їхнього мовленнєвого розвитку:

  1. слабочуючі діти, які володіють розвинутим мовленням з незначними його недоліками;

  2. слабочуючі діти з глибоким мовленнєвим недорозвитком.

Розроблена Р.Боскіс психолого-педагогічна класифікація дітей зі зниженим слухом слугувала науковою основою для побудови системи закладів для глухих, пізнооглухлих та дітей зі зниженим слухом. У 1948 р. на Нараді працівників шкіл для дітей з порушеннями слуху розглядалося питання диференціації шкіл на основі цих нових наукових досліджень. Одним із факторів, що ускладнювали формування школи для слабочуючих, як нового навчально-виховного закладу спеціального типу, була спроба впровадження теорії “комбінованих слухо-мовленнєвих уражень”. Зокрема, М.Шкловський намагався довести, що у випадках, коли зниження слуху супроводжується значними порушеннями мовлення, йдеться не про зниження слуху і його наслідки, а про окреме захворювання, яке призводить до порушень нормальної

функції кори головного мозку в слуховій і мовленнєвій сферах. Це порушення він назвав "комбінованими слухо-мовленнєвими ураженнями".

Спільними зусиллями вчених, практичних працівників спеціальних шкіл ці хибні теорії та погляди, помилкові підходи до діагностики, диференціації аномалій розвитку були подолані. Наказом від 17 лютого 1950 р. відмінялося створення шкіл для дітей, “яких виводили зі стану практичної глухоти”. Було рекомендовано здійснити диференціацію мережі шкіл та дошкільних закладів на основі нової типології дітей зі зниженим слухом, підставою для якої слугувала психолого-педагогічна класифікація Р.Боскіс. Відповідно до неї створювалася нова школа з двома відділеннями: першим – для дітей із тяжким ступенем туговухості та які володіли мовленням, другим – для дітей з тяжким ступенем туговухості та які мали тяжкі порушення мовлення. Розробка наукових критеріїв для комплектування цих спеціальних навчальних закладів дала змогу забезпечити однорідність їх контингенту.

В Україні перша школа для туговухих відкрилася лише у 1940 р., а решта таких дітей перебувала в окремих класах шкіл для глухих та у загальноосвітніх школах. Це було зумовлено низкою суспільно- політичних, соціально-економічних та інших чинників, серед яких постійні суттєві втрати з відомих причин чисельності населення, скрутне економічне становище республіки, обмеженість фінансування науки та освіти, брак наукових та педагогічних кадрів тощо. Пошукова, науково-методична робота розгорталася в спеціальних установах Москви та Ленінграда, які залишалися найбільшими науково- методичними центрами сурдопедагогіки в країні. Варто зауважити, що успішний досвід окремого навчання туговухих і пізнооглухлих почав накопичуватися саме в цих містах, що й стало поштовхом до порушення питання про розгортання мережі спеціальних шкіл у Російській федерації для цієї категорії дітей дещо раніше, ніж це сталося в Україні.

Варто також зазначити, що діяльність усіх галузей народного господарства в СРСР планувалася і фінансувалася центральними органами управління в Москві. Україна у сітці розвитку народного господарства належала до групи “А” промисловості (переробна, машинобудівна, хімічна, військова тощо), тож, відповідно, переважно фінансувалися ті наукові галузі, які мали її забезпечувати. Як засвідчують проаналізовані нами документи, фінансування освіти і науки в Українській РСР було в чотири рази меншим, аніж у РСФСР. Окрім цього, наукові дослідження планувалися та “розподілялися” централізовано. Відповідно, розгортання мережі закладів для дітей зі зниженим слухом просувалося вкрай повільно, а наукова та методична підтримка була спроможна задовольнити лише категорію глухих. Однак в Україні, в Інституті фізичної дефективності, який розпорядженням Наркомосу України у 1946 р. перевели до Києва і реорганізували в Науково-дослідний інститут дефектології (директор д. пед. н., проф. М.Грищенко), формувалася вітчизняна наукова школа спеціальної педагогіки. Колектив науковців мав вирішувати складні завдання розвитку системи спеціальної освіти у повоєнній Україні, розширення мережі спеціальних шкіл, удосконалення структури навчальних закладів, забезпечення диференційованого навчання залежно від характеру порушень. В Інституті розпочалася підготовка наукових кадрів, зокрема в галузі сурдопедагогіки (А.Гольдберг, Л.Лебедєва та ін.). Саме їхня діяльність стала початком розгорнутих досліджень процесу навчання і виховання дітей зі зниженим слухом, проведення з ними корекційної роботи. Низка постанов, урядових документів у наступні роки спрямовувалася на забезпечення умов для відновлення роботи шкіл та охоплення загальним обов’язковим навчанням усіх дітей, в тому числі і тих, які не мали змоги отримувати освіту під час війни. Так, в 1948/49 навчальному році в республіці було 5232 учнів з порушеннями слуху (48 шкіл для глухих, 1 для туговухих, 1 дитбудинок). Однак, переважна більшість дітей зі зниженим слухом продовжувала навчатися, в кращому випадку, в окремих класах при загальноосвітніх школах.

У другому розділі – “Становлення системи спеціального навчання дітей зі зниженим слухом в Україні” – характеризуються особливості розвитку мережі закладів для дітей зі зниженим слухом в Україні, наводяться дані щодо якісних і кількісних змін в системі їхнього навчання та аналізуються науково-методичні засади освіти цієї категорії учнів.

Здійснення загального обов’язкового навчання, розробка в попередні роки теоретичних основ диференціації дітей з порушеннями слуху, низка нормативних документів, що регулювали порядок їх виявлення та діагностування створили реальні умови для забезпечення диференційованого навчання цієї категорії учнів в Україні. Спеціальне навчання і виховання дітей зі зниженим слухом стало одним із найважливіших завдань сурдопедагогіки. Воно полягало в тому, щоб охопити спеціальним навчанням всіх таких дітей, які ще досі вчилися в загальноосвітніх школах, а також остаточно відмежувати їх від закладів для глухих. Серед документів, які сприяли цьому процесу були: наказ про “Типи спеціальних шкіл Міністерства освіти УРСР” (1950), “Про заходи по боротьбі з глухотою і глухонімотою та поліпшення обслуговування глухонімих і глухих" (1952), “Про поліпшення виховання і навчання глухонімих і туговухих дітей”, “Положення про медико-педагогічні комісії при обласних відділах освіти” та Вказівки до інспектування спеціальних шкіл і шкіл-інтернатів для дітей з порушеннями слуху, зору, мови і розумового розвитку та логопедичних пунктів при масових школах” (1954).

Ідея системності, наступності і послідовності в розвитку дітей у єдиній системі закладів суспільного виховання, яка почала втілюватися у практику, знаменувала новий крок у розвитку закладів для дітей зі зниженим слухом.

Однак, цей процес певною мірою гальмувався браком коштів, кваліфікованих кадрів, політикою центрального уряду, спрямованою в цей час на русифікацію та політехнізацію освіти (і спеціальної також). Окрім цього, у 1955 р. зі створенням Інституту дефектології АПН СРСР Науково-дослідний інститут дефектології України припинив своє функціонування, що, безперечно, негативно вплинуло на поступ вітчизняної сурдопедагогіки. Внаслідок цього, дослідження та вирішення нагальних питання, які стосувалися категорії дітей зі зниженим слухом, покладалися на поки що недостатньо численну вітчизняну сурдопедагогічну наукову спільноту.

Мережа спеціальних закладів для таких дітей поступово розширювалася, а навчання в тих, які вже функціонували, не відповідало особливостям розвитку учнів зі зниженням слуху. Необхідно було подолати тенденції використання змісту, принципів, методів та засобів навчання, які продовжували запозичуватися із загальноосвітньої школи та школи глухих. Відповідно, в Інституті дефектології АПН СРСР продовжувалася розробка наукових принципів побудови педагогічного процесу в школі для слабочуючих. Інтенсивна наукова розробка визначальних питань формування повноцінного мовлення у дітей зі зниженим слухом, вирішення теоретичних і практичних проблем спеціального навчання дітей цієї категорії в цілому завершилася у 60-х роках оформленням нової системи спеціального навчання мови учнів зі зниженим слухом (Р.Боскіс, А.Гольдберг, О.Зікєєв, К.Коровін, Л.Назарова, Т.Нікітіна, В.Синяк, К.Туджанова). Водночас у 50 - 60-і роки продовжувалися дослідження, що стосувалися проблем вимови та залишкового слуху дітей зі зниженим слухом (В.Бельтюков, М.Козлова, Г.Лях, А.Марусєва, Л.Нейман, Ф.Рау, Я.Темкін та ін.). Результати таких наукових пошуків стали теоретичною основою для наступної розробки методичних аспектів формування вимови дітей цієї категорії, використання та розвитку залишкового слуху. Значний внесок у вивчення особливостей розумового розвитку, операцій логічного мислення було зроблено Л.Тиграновою. У наступні десятиліття відбувалося впровадження системи спеціального навчання мови у шкільну практику на основі розроблених навчальних планів та програм (В.Бельтюков, А.Гольдберг, О.Зікєєв, К.Коровін, Л.Назарова, Л.Нікуліна, Ф.Рау, В.Синяк, К.Туджанова, Л.Фінгерман та ін.).

Як важливий рубіж у розвитку сурдопедагогічної науки в Україні можна розглядати постанову ЦК КПУ “Про стан і заходи дальшого розвитку педагогічної науки в Українській РСР" (1959 р.). Низка запланованих на її виконання заходів мала активізувати педагогічні дослідження в республіці. Відділ дефектології Науково-дослідного інституту педагогіки та відділ спеціальної психології Науково-дослідного інституту психології мали координувати пошукову роботу. Однак, зважаючи на те, що внаслідок ухвалення низки документів союзного значення відбулася суттєва русифікація закладів освіти, а Інститутом дефектології АПН СРСР вже було розроблено науково-методичне забезпечення для шкіл слабочуючих,

необхідність створення українських програм та підручників для поодиноких шкіл з українською мовою викладання “була не на часі”.

Наказом Міністерства освіти УРСР у 1960 р. школи для дітей з порушеннями слуху переводилися на нові терміни навчання. В цьому ж році Міністерство затвердило нові навчальні плани для цих шкіл, відповідно до яких учням стали надавати неповну середню освіту, а також ухвалило “Положення про дошкільні заклади для глухих і туговухих дітей”, яке усталило певні типи дошкільних закладів, передбачивши їх диференціацію залежно від стану слуху дітей. У 60-ті роки в УРСР загальне обов’язкове навчання глухих дітей вважалося фактично завершеним, діяло понад 60 закладів для дітей з порушеннями слуху, тож, для органів народної освіти на часі була реалізація повноцінного диференційованого навчання. Відтак, увага зосереджувалася на дітях зі зниженим слухом та організації для них спеціальних шкіл- інтернатів, що знайшло відображення у наказі Міністерства освіти УРСР “Про стан і заходи щодо поліпшення навчально-виховної роботи у спеціальних школах-інтернатах Української РСР” (1961). Відповідно, здійснювалася реорганізація шкіл для глухих дітей, частина з яких стала закладами для туговухих. До 1967 р. їх нараховувалося вже 11 з контингентом понад 1500 учнів.

Суттєві зрушення відбувалися і в царині підготовки кваліфікованих фахівців для цих закладів. На педагогічному факультеті Київського державного педагогічного інституту імені О.М. Горького у 1959 р. було створено окрему кафедру дефектології, а в 1965 р. вона розділилася на дві (олігофренопедагогіки та сурдопедагогіки і логопедії), де викладачі останньої займалися не лише викладацькою роботою, а й проводили наукові дослідження з актуальних проблем сурдопедагогіки. В 1964 р. дефектологічне відділення педагогічного факультету було реорганізовано у дефектологічний факультет, першим деканом якого стала Н.Засенко. До кінця 60-х років на факультеті вже було підготовлено понад 600 сурдопедагогів. У ці роки в Україні відбулися значні зміни в науковій спільноті сурдопедагогів: підвищувався рівень їхньої фахової кваліфікації, захищалися кандидатські та докторські дисертації (А.Гольдберг, Е. Гроза, Н.Засенко, Л.Лебедєва, М.Ярмаченко та ін.). В цей період М.Ярмаченком було започатковано наукові дослідження, що ґрунтовно висвітлювали перебіг розвитку вітчизняної сурдопедагогіки та практики навчання дітей з порушеннями слуху в Україні. Серед наукового доробку вченого – ґрунтовні праці, що сприяли розвитку диференційованого навчання дітей з порушеннями слуху в Україні.

Поступово у республіці збільшувалася кількість наукових установ та їх підрозділів (кафедра сурдопедагогіки КДПІ імені О.М.Горького, лабораторія сурдопедагогіки в НДІ педагогіки – 1968, лабораторія психології дітей з порушеннями слуху в НДІ психології – 1975), де сурдопедагоги та сурдопсихологи мали змогу об’єднати зусилля для цілеспрямованого вивчення особливостей розвитку дітей зі зниженим слухом, розробляти науково-методичне забезпечення для відповідних навчальних закладів, кількість яких з року в рік збільшувалася; підвищувати фаховий рівень педагогів для кадрового забезпечення цих шкіл. Республіканський учбово-методичний кабінет спеціальних шкіл, організований у 1962 р., також відігравав значну роль у поширенні наукових досліджень, впровадженні нових теоретичних розробок у шкільну практику, в організації та проведенні педагогічних читань, наукових конференцій, семінарів, де апробовувалися новітні методики і технології навчання дітей зі зниженим слухом. У 1968 р. при Інституті педагогіки за ініціативи і фінансової підтримки Українського товариства глухих було створено лабораторію сурдопедагогіки, у складі якої працювали К.Луцько, М.Медвєдєв, Е.Пущин, Л.Ступнікова, Г.Чефранова, Р.Якубовська, а згодом – А.Гольдберг, В.Засенко, Г.Коберник. І хоча це стало значним досягненням для вітчизняної сурдопедагогіки, оскільки акумулювало потужний науковий колектив на вирішення важливих науково-дослідницьких завдань (удосконалення навчально-виховного процесу, дошкільної підготовки, виховання в сім’ї, вивчення особливостей розвитку мовлення і засвоєння мовних знань тощо), тематика цих пошуків зосереджувалася лише на одній категорії дітей – глухих. Це пояснюється, насамперед, тим, що ініціатором створення лабораторії було Українське товариство глухих. Окрім цього, широкомасштабний союзний експеримент щодо формування і розвитку мовлення глухих в умовах предметно-практичного навчання, а також перехід навчальних закладів на російську мову викладання (одних повністю, інших з вивченням її як обов’язкової другої мови) передбачали залучення

всіх наукових ресурсів для розробки методичного забезпечення саме цих напрямів. Відтак, про слабочуючих йшлося лише побіжно.

Мережа закладів для дітей зі зниженим слухом хоча повільно, але збільшувалася. Наказ міністра освіти УРСР від 21 лютого 1968 р. “Про заходи дальшого поліпшення роботи спеціальних шкіл Української РСР” не лише констатував ці успіхи, а й зазначав низку суттєвих прорахунків, зокрема, у роботі медико-педагогічних комісій (нині психолого-медико-педагогічні консультації), у здійсненні Закону про всеобуч аномальних дітей, в розвитку матеріально-технічної бази шкіл, в організації навчально- виховного процесу тощо. Аби змінити ситуацію на краще, планувалося розробити перспективний план розвитку спеціальних шкіл-інтернатів, передбачивши в ньому заходи для охоплення навчанням усіх дітей та розширення середньої освіти для окремих категорій (зокрема туговухих); розробити нормативні документи та науково-методичне забезпечення; поліпшити підготовку та перепідготовку кадрів у республіці та науково-дослідну роботу у галузі дефектології та ін. Поступово ці плани почали втілюватися в життя.

У 1975 р. в Інституті психології відкрилася лабораторія сурдопсихології, науковими працівниками якої стали Л.Борщевська, С.Козачіщева, Л.Лебедєва, Т.Марчук, Л.Фомічова, В.Щербаков. Упродовж кількох років вчені плідно працювали над розробкою актуальних проблем психічного розвитку дітей зі зниженим слухом: формування інтересу до навчальної діяльності, особливості сприйняття і розуміння речення, особливості відтворюючої уяви та шляхи її формування, особливості формування діалогічного мовлення та ін. У 1980 році лабораторія об’єдналася з лабораторією спеціальної психології цього ж Інституту, однак науковці, які входили до її складу, продовжили вивчати особливості перебігу психічних процесів та розвитку мовлення дітей зі зниженим слухом різних вікових категорій. Саме тут закладалися основи вітчизняної сурдопсихології у тій її ланці, яка опікувалася дітьми зі зниженим слухом. Спираючись на ці дослідження, вітчизняні науковці зробили суттєвий крок у розробці питань діагностики та реабілітації порушень слуху, дошкільного виховання, навчальної пропедевтики, науково-методичної бази навчання та виховання дітей зі зниженим слухом різних вікових категорій (Л.Борщевська Л.Лебедєва, В.Ліфанов, Л.Фомічова, М.Шеремет та ін.). На цьому етапі важливо було привести систему освіти дітей зі зниженим слухом у відповідність з вимогами науково-технічного прогресу. Саме це у 70-80-х роках стало одним з важливих завдань. Досягнення в галузі електроніки відкрили нову сторінку в розвитку технічних пристроїв, що сприяли підготовці дітей до шкільного навчання, а також модернізації засобів навчання і виховання учнів цієї категорії. В ці роки характерні риси змісту освіти школи слабочуючих визначилися достатньо чітко: відповідність специфічним вимогам до формування та корекції мовлення, забезпечення достатнього рівня розвитку пізнавальної діяльності. Зміст освіти було вдосконалено відповідно до завдань розвитку та використання слухового сприймання для ефективного формування мовлення, корекції можливих відхилень у розвитку учнів. Таким чином враховувалися і загальні закономірності розвитку дитини, і особливості їх проявів при зниженому слухові. Відтак, цей період знаменувався оформленням української наукової школи сурдопедагогіки та сурдопсихології у тій її ланці, яка досліджувала особливості розвитку, виховання та навчання дітей зі зниженим слухом.

Особливо актуальною в цей час бачилася проблема підвищення освітнього цензу, який забезпечували б спеціальні школи для дітей зі зниженим слухом. Сурдопедагоги мали значно вдосконалити систему навчання для забезпечення середньої освіти дітям цієї категорії. Перехід на загальну обов’язкову середню освіту потребував, насамперед, суттєвого вдосконалення змісту освіти цих дітей. Відповідно, створювалися програми для всіх ланок школи слабочуючих та вечірніх шкіл для молоді цієї категорії (Е.Гроза, Л.Лебедєва, К.Луцько, Е.Пущин, Г.Чефранова, Р.Якубовська та ін.). На зміну заполітизованому змісту (як це спостерігалося у 50-60 рр.) та перекладним з російської мови програмам (60-ті роки) було розроблено навчально-методичне забезпечення, де більше уваги приділялося розвиткові мовленнєвих навичок, психічних процесів дітей зі зниженим слухом, формуванню рідної мови.

Апробація перших спеціальних програм для шкіл слабочуючих уможливила підготовку типових програм у наступні роки і розробку методичних основ. Подальші наукові дослідження з’ясували, що

рівень загального та мовленнєвого розвитку випускників спеціальної школи, а також ступінь готовності здобути професійну освіту та продовжувати навчання в змінних, спеціальних або загальноосвітніх школах, у середніх професійних навчальних закладах часто виявляється недостатнім. У пошуках вирішення цієї проблеми науковці виходили із оптимістичного погляду на можливості досягнення високого рівня розвитку особами з порушеннями слуху в умовах спеціально організованого навчання та виховання. З метою виявлення резервних можливостей розвитку учнів зі зниженим слухом було розпочато спеціальне вивчення педагогічного процесу, його змісту, методів, принципів. Результати дослідження дали змогу зробити висновки щодо змін, які необхідно внести у педагогічний процес. У цілому пошуки вирішення проблеми спрямовувалися на інтенсифікацію навчального процесу.

На початку 80-х років XX ст. в Україні почався новий етап політичного та соціально-економічного розвитку, що обумовлювався поширенням ідей демократизації суспільства. Це безпосередньо стосувалося і системи спеціальної освіти та педагогічної науки, які в цей час також вступили в новий етап свого розвитку. Найхарактернішою особливістю цієї епохи стала шкільна реформа, стартовим моментом якої були червневий (1983 р.) Пленум ЦК КПРС, що визнав доцільним проведення реформи загальноосвітньої і професійної школи, та сесія Верховної Ради СРСР (квітень 1984 р.), яка ухвалила “Основні напрями реформи загальноосвітньої і професійної школи". Водночас, союзний уряд оприлюднив низку постанов щодо реалізації цієї реформи. Головна її мета полягала в тому, щоб підвищити якість навчання і виховання молоді, забезпечити кращу її підготовку до життя і праці. У системі спеціального навчання дітей зі зниженим слухом, що сформувалася у мінливих, часто кризових, соціально-економічних умовах, ще існувало чимало проблем, які потребували вивчення та відповідного вирішення. Наукові дослідження, які планувалися в галузі сурдопедагогіки стосовно категорії дітей зі зниженим слухом, мали спрямовуватися на вдосконалювання системи їхнього навчання та виховання, подальшу соціальну реабілітацію та інтеграцію в суспільство.

Таким чином у 60-90-ті роки ХХ ст. українська сурдопедагогіка зробила значний крок уперед. І хоча період, про який ідеться, знаменувався низкою суттєвих перешкод, саме тоді окреслилися самобутні риси вітчизняної сурдопедагогічної науки. Власне, про цей період можна говорити як про етап становлення того напряму вітчизняної наукової школи сурдопедагогіки та сурдопсихології, що досліджує питання особливостей розвитку, навчання та виховання дітей зі зниженим слухом.

У третьому розділі “Розвиток вітчизняної системи спеціального навчання дітей зі зниженням слуху” – розкриваються особливості розвитку теорії та практики навчання дітей зі зниженим слухом на сучасному етапі, реформування системи спеціального навчання та особливості психолого- медико-педагогічної корекційно-реабілітаційної підтримки дітей цієї категорії (від 1990-х років).

З проголошенням Україною незалежності розпочався новий етап розбудови вітчизняної освіти і, зокрема, спеціальної, започаткування її нових засад. Однак, суспільно-політичні та соціально-економічні процеси, які відбувалися в Україні наприкінці 80-х – на початку 90-х років, породили низку факторів, що зумовили певну дестабілізацію у системі освіти. Новий етап у розвитку України потребував принципових змін у всіх сферах, в тому числі і в галузі дефектології – теорії та практики навчання і виховання осіб з порушеннями психофізичного розвитку. На початок цього періоду існувало чимало невирішених питань, як то: відсутність закону про спеціальну освіту; невідповідність цензового рівня освітнього стандарту корекційним завданням спеціальної освіти; нерівномірність розподілу по території держави спеціальних закладів, а відтак, і неповне охоплення ними дітей з порушеннями психофізичного розвитку; недостатня укомплектованість закладів фахівцями-дефектологами та недостатня диференційованість їхньої фахової підготовки тощо. Потребувала суттєвого розширення і мережа медичних, психологічних служб, центрів діагностики, консультацій для батьків і дітей. У системі спеціальної освіти бракувало кадрового потенціалу з відповідною фаховою освітою (спеціалістів реабілітологів, діагностів, аудіологів, практичних психологів та ін.).

Правові основи спеціальної освіти дітей з порушеннями психофізичного розвитку та її методологія, порівняно за короткий час, отримали регулюючу основу у вигляді низки нормативно-правових документів:

законів, доктрин, концепцій, положень, стандартів. Демократичні перетворення в державі дали змогу по- новому розглядати значення спеціальної освіти, її роль і завдання щодо створення найсприятливіших умов для виховання, навчання та соціалізації дітей зі зниженим слухом як однієї з категорій дітей з особливими потребами.

Поступово, зі зниженням тиску несприятливих факторів, почала спостерігатися позитивна динаміка подальшого розвитку та реорганізації системи спеціальних закладів для дітей зі зниженим слухом. До складу мережі спеціальної освіти дітей з порушеннями слуху на сьогодні входить 59 закладів, з них 27 – для дітей зі зниженим слухом. Водночас, зросла кількість випускників, які продовжують навчання у професійно-технічних та вищих навчальних закладах. Також, порівняно з попередніми роками, збільшилася кількість закладів з українською мовою викладання (таких нині вже 70% від загальної кількості). Якісні зміни відбулися у викладацькому складі: більшість педагогів мають вищу дефектологічну освіту (чи як другу вищу освіту). У багатьох закладах працюють шкільні психолого-медико-педагогічні комісії, що дає змогу здійснювати моніторинг розвитку учнів школи (садка), вчасно надавати рекомендації педагогам та батькам щодо корекції психічних функцій, а також здійснювати кваліфіковану діагностику розвитку дітей, які навчаються у закладах загального типу мікрорайону.

Від початку 90-х років зусилля науковців зосередилися на дослідженнях, які спрямувалися на розбудову національної системи освіти, на її реформування, оновлення змісту, розроблення державних стандартів та нових педагогічних технологій, визначення науково-організаційних основ діяльності навчальних і виховних закладів, дослідження методичних засад професійної орієнтації учнівської молоді в ринкових умовах, підготовку на нових теоретико-методологічних засадах навчальних посібників. Реформування системи освіти потребувало вагомішого та якіснішого наукового забезпечення. Це зумовило посилення ролі психолого-педагогічної науки, консолідацію діяльності вчених для: проведення спільних наукових досліджень, підвищення якості підготовки науково-педагогічних кадрів, розробки системи визначення якості освіти та ін. На часі було планомірне і цілеспрямоване введення до наукового, освітнього, суспільного, державотворчого обігу нових досягнень педагогічної науки.

Наукові пошуки, спрямовані на розвиток системи спеціальної освіти, пов'язувалися з подальшою диференціацією і вдосконаленням діючої моделі корекційних закладів, з відкриттям нових типів закладів, у яких мала надаватися комплексна допомога та підтримка дітям з особливими освітніми потребами, а також з інтеграцією цих дітей у загальноосвітню школу.

Це зумовило створення відповідних наукових підрозділів, зокрема, Інституту дефектології АПН України (з 2001 – року Інститут спеціальної педагогіки) (директор д. пед. н., проф., академік В.Бондар) і в його структурі – лабораторії сурдопедагогіки для проведення науково-дослідної роботи та розробки науково-методичного забезпечення процесу корекційного навчання дітей з порушеннями слуху; реорганізацію дефектологічного факультету НПУ імені М.П.Драгоманова в Інститут корекційної педагогіки та психології з метою розширення кола спеціальностей та підвищення якості підготовки спеціалістів для закладів різних типів, що зумовлено потребами суспільства та необхідністю якісного й різнобічного забезпечення освітніх потреб осіб з порушеннями психофізичного розвитку всіх вікових категорій.

Наукові дослідження сурдопедагогів Інституту спеціальної педагогіки АПН України й Інституту корекційної педагогіки та психології НПУ імені М.П.Драгоманова спрямовувалися на вивчення глобальних питань теоретико-методологічних засад спеціальної педагогіки та психології, психолого- педагогічних умов удосконалення змісту освіти в умовах диференційованого підходу, оптимізації та індивідуалізації навчання осіб зі зниженим слухом. В Інституті спеціальної педагогіки, під керівництвом академіка В.Бондаря, розроблялися нова стратегія і тактика розвитку спеціальної освіти в Україні, що втілилося у науково обґрунтовані концепції та низку ґрунтовних документів: “Спеціальна освіта осіб з особливостями психофізичного розвитку в найближчі роки та на перспективу”, “Реабілітація дітей- інвалідів та дітей з обмеженими фізичними чи розумовими можливостями”, “Державний стандарт спеціальної освіти дітей з особливими потребами”, проект “Положення про спеціальні загальноосвітні

школи-інтернати”, проект “Положення про організацію інтегрованого навчання дітей з особливими потребами в загальноосвітніх (дошкільних) навчальних закладах” та ін. Окрім цього науковцями Інституту вивчалися особливості перебігу психічних процесів дітей зі зниженим слухом, специфіка порушень і розвитку мовлення, пізнавальної сфери та мислення, розроблялися методики діагностики інтелектуальних здібностей і корекційно-розвивальні методики, моделі соціальної та професійної реабілітації.

Зберігаючи позитивний досвід корекційного навчання, виховання та розвитку дітей зі зниженим слухом різних вікових категорій та теоретико-методологічні надбання попередніх періодів, переоцінивши традиційні парадигми, вітчизняні науковці продовжують віднаходити нові шляхи і засоби удосконалення освіти таких дітей, вдосконалювати та оновлювати її зміст, програми, підручники, розробляти нові напрями корекційно-реабілітаційної та діагностико-попереджувальної роботи, запроваджувати новітні технології, враховуючи нові технічні досягнення (Л.Борщевська, Е.Гроза, В.Засенко, С.Кульбіда Л.Лебедєва, Л.Літвінова, К.Луцько, Л.Малина, Б.Мороз, В.Назарина, В.Овсяник, О.Радченко, О.Савченко, Л.Фомічова, М.Шеремет та ін.).

На цьому етапі широко розгорнулась робота щодо підготовки науково-педагогічних кадрів високої кваліфікації. Зокрема, в Інституті спеціальної педагогіки АПН України було захищено докторські (В.Засенко, Л.Фомічова, М.Шеремет, І.Ляхова) та кандидатські (Л.Борщевська, В.Кондратенко, С.Кульбіда, О.Михайлова, О.Савченко та ін.) дисертаційні дослідження, які стосувалися різних аспектів розвитку, навчання, соціально-педагогічної адаптації та реабілітації дітей зі зниженим слухом. Сформувалися наукові школи відомих в Україні вчених-сурдопедагогів (М.Ярмаченка, В.Засенка, Л.Фомічової, М.Шеремет) під керівництвом яких проводяться наукові дослідження. Відтак, можна говорити про формування тієї ланки вітчизняної наукової школи сурдопедагогіки та сурдопсихології, яка опікується дітьми зі зниженим слухом.

В цей час система спеціальної освіти для дітей зі зниженим слухом розширилася завдяки установам різних форм власності та підпорядкування, що пов’язано з диференціацією та вдосконаленням сучасної моделі корекційного навчання, які надають низку послуг – медичних, консультаційно- діагностичних, реабілітаційно-відновлювальних, навчальних, психологічної підтримки та адаптації. Це і громадські організації, приватні і регіональні навчально-реабілітаційні та науково-методичні центри, медико-педагогічні та навчально-виховні комплекси та ін. Саме тут відбувається рання діагностика та корекція порушень, зумовлених зниженням слуху, та запобігання виникненню вторинних розладів, що видається надзвичайно важливим на сучасному етапі, коли система виховання і навчання дітей зі зниженим слухом удосконалюється на основі неперервності корекційно-розвивальних заходів для успішного розвитку та соціалізації дитини. Інтеграційні та інклюзивні процеси поширюються і на заклади І- ІУ рівнів акредитації, в яких продовжують післяшкільну освіту дедалі більше осіб зі зниженим слухом.

Відтак, можна говорити про фактичне завершення етапу реформування спеціальної освіти для дітей зі зниженим слухом і перехід до етапу її розбудови на нових засадах.


ВИСНОВКИ

Відповідно до мети, концептуальних положень та завдань дослідження простежено ґенезу, визначено особливості й основні тенденції, проаналізовано вплив внутрішніх і зовнішніх чинників на становлення та розвиток системи спеціального навчання дітей зі зниженим слухом в Україні, що дало підстави виділити такі періоди цього процесу:

І період від початку ХІХ ст. до 1917 року, який можна вважати початковим і характеризувати як період формування педагогічної думки щодо доцільності запровадження окремої системи навчання дітей зі зниженим слухом.

Ідея диференційованого навчання первинно зародилася як необхідність відмінних педагогічних підходів до вихованців училищ глухонімих, залежно від ступеня зниження слуху. Педагогічні спостереження за відмінностями успішності учнів в опануванні загальноосвітніх знань та, особливо, усного мовлення, узгоджувалися з індивідуальною характеристикою стану їхньої слухової функції, на

підставі чого здійснювалися спроби організації їх “відокремленого” навчання. Виявлення серед учнів загальноосвітніх шкіл дітей зі зниженим слухом, які не могли опанувати грамоту, та “напівглухих” вихованців в училищах для глухонімих, сприяло виокремленню нового контингенту шкільного віку, для якого ще не було створено навчально-виховних закладів, що відповідали б особливостям їхнього розвитку. Українські сурдопедагоги, обстоюючи прогресивні погляди щодо можливостей навчання дітей з порушеннями слуху і пропагуючи успішний досвід їх дошкільного виховання, професійної освіти, не мали практичної можливості виділити зі шкіл контингент дітей зі зниженим слухом внаслідок його нечисленності. Оскільки ці заклади не належали до державної системи навчання, а суспільство не вбачало нагальної необхідності в окремому навчанні таких дітей, ідея диференціації в цей період не була практично реалізована.

ІІ період – від 1917 р. до 1950 р. – характеризується оформленням науково-теоретичних засад спеціального навчання дітей зі зниженим слухом та створенням практичних передумов розгортання мережі закладів для них.

Упродовж тривалого часу на шляху становлення та розвитку вітчизняної системи спеціального навчання дітей зі зниженим слухом спостерігалася низка чинників, що гальмували цей процес на одних етапах і сприяли йому – на інших. Серед них: суспільно-політичні, соціально-економічні та соціокультурні. Збройні протистояння на території України, економічний занепад, кризовий стан у суспільстві на тривалий час загальмували розробку теоретичних засад диференційованого навчання дітей зі зниженим слухом та їх практичну реалізацію. Саме внаслідок згаданих вище чинників теоретичні напрацювання М.Тарасевича, І.Соколянського щодо наукової класифікації дітей з порушеннями розвитку, концепції психофізичного розвитку аномальної дитини та науково-пошукова діяльність, що охоплювала дослідницькі питання, які б могли значною мірою вплинути на вирішення проблеми диференційованого навчання дітей зі зниженим слухом, на тому етапі нівелювалися командно-адміністративною системою та партійно-ідеологічним тиском. Відтак, вирішення актуальної психолого-педагогічної проблеми – виділення зі складу дітей з порушеннями слуху категорії слабочуючих – стало можливим на основі концепції Л.Виготського про складну структуру дефекту та психолого-педагогічних досліджень Р.Боскіс, які й стали фундаментом науково обґрунтованої типології дітей цієї категорії. Ці ж чинники стримували і розгортання мережі закладів для дітей зі зниженим слухом: до кінця цього періоду існувала лише одна школа для туговухих дітей, решта таких учнів навчалася в окремих класах при школах для глухих та загальноосвітніх закладах.

ІІІ період від 1950 р. до 1991 р. – характеризується розширенням мережі закладів для дітей зі зниженим слухом в Україні, формуванням наукових принципів їхнього навчання та розробкою науково- методичного забезпечення для цього нового типу спеціальних шкіл.

У перші повоєнні десятиліття значні соціально-економічні труднощі суттєво гальмували розгортання мережі шкіл для дітей зі зниженим слухом, яке в ці роки відбувалося переважно за рахунок реорганізації інших навчальних закладів. Низка організаційних і законодавчих документів, відповідні заходи, спрямовані на їх виконання, сприяли налагодженню роботи новостворених шкіл, підготовці кадрів, консолідації зусиль науковців і методистів для удосконалення змісту й методів навчальної та корекційної роботи. Водночас продовжувалася розробка теоретичних і практичних питань спеціального навчання дітей цієї категорії та наукових принципів побудови педагогічного процесу в школі для слабочуючих. Починаючи з 60-х років українські науковці і практики вдосконалювали систему спеціального навчання дітей зі зниженим слухом, досліджували окремі проблеми, що стосуються особливостей розвитку тих чи інших психічних процесів, мовлення та становлення особистості таких дітей різних вікових категорій, розробляли зміст і методи навчання та виховання (від дошкільної ланки і до етапу післяшкільної освіти). Цей період був етапом становлення важливого напряму вітчизняної наукової школи сурдопедагогіки та сурдопсихології, який пов’язаний з дослідженням питань особливостей розвитку, навчання та виховання дітей зі зниженим слухом.

ІV період – від 1991 р. і дотепер – характеризується реформуванням системи спеціальної освіти, оновленням змісту та науково-методичного забезпечення спеціальної освіти дітей зі зниженим слухом;

ґрунтовними науковими дослідженнями особливостей розвитку та корекційно-розвивального впливу процесу навчання та виховання на таких дітей різних вікових категорій.

Провідними для сурдопедагогів-науковців на цьому етапі стали сучасні підходи до навчання дітей зі зниженим слухом: орієнтація на ефективне використання збережених функцій, здатних взяти на себе компенсаторно-корекційне навантаження та забезпечити найповніший розвиток психічних процесів, що обумовлюють рівень опанування знань, умінь, навичок, необхідних для успішної соціалізації дитини та інтеграції її в суспільство.

За роки незалежності України відбулося розширення спектру корекційних послуг у закладах нового типу (реабілітаційних центрах, навчально-виховних комплексах тощо); впровадження спеціалізації та індивідуальних форм навчання, нових підходів і технологій, чому сприяють розроблена українськими науковцями (відповідно до світових стандартів) нормативно-правова база, оновлення змісту та програмно- методичного забезпечення їх освіти, розширення мережі установ і закладів, які надають цим дітям широкий спектр навчально-корекційних і реабілітаційно-профілактичних послуг, що, в свою чергу, дає змогу останнім соціалізуватися на якісно новому рівні.

Таким чином, можна констатувати, що система спеціального навчання дітей зі зниженим слухом, як один із державних інститутів, виникла та розвивається, проходячи певні етапи, під впливом суспільно- політичних, соціально-економічних та соціокультурних чинників. Їх взаємозалежність та взаємозумовленість визначали у різні періоди піднесення чи регресивні тенденції у поступу цієї ланки спеціальної освіти в Україні. Саме соціокультурні чинники зумовлювали якісні зміни: від зародження ідей на одних етапах, до їх практичного втілення на інших.

Проведене дослідження не вичерпує всіх аспектів проблеми розвитку системи спеціального навчання дітей зі зниженим слухом. Так, важливим, на нашу думку, може бути вивчення й узагальнення історичного досвіду окремих її ланок, зокрема, дошкільної, професійно-технічної тощо. Окремою темою історико-педагогічних досліджень може стати наукова спадщина вітчизняних науковців, маловідома та невиправдано забута.


Основні положення дисертаційного дослідження знайшли відображення у таких публікаціях автора:

  1. Таранченко О.М. Періоди становлення та розвитку системи спеціального навчання дітей зі зниженим слухом в Україні.// Дефектологія. – 2006. – № 3. – С.47 – 52.

  2. Таранченко О.М. Періоди розвитку системи навчання дітей зі зниженим слухом в Україні // Дидактичні та соціально-психологічні аспекти корекційної роботи у спеціальній школі: Наук.-метод. зб.: Вип. 7/За ред. В.І.Бондаря, В.В.Засенка. – К.: Наук. світ, 2006. – С. 88-92.

  3. Таранченко О.М. Прогресивні погляди українських науковців ХІХ- початку ХХ століття щодо навчання та виховання осіб з порушеннями слуху.// До збірника І Всеукраїнської конференції УТОГ “Проблеми реабілітації інвалідів зі слуху в Україні на сучасному етапі та можливі шляхи їх вирішення”. – Київ, 2002 р. – С.295-299.

  4. Таранченко О.М. Еволюція поглядів українських сурдопедагогів на можливості розвитку слабочуючих// Актуальні проблеми навчання та виховання людей з особливими потребами: Зб. наук. пр. № 2 / За заг. ред. П.Таланчука, Г.Онкович. – К., Університет “Україна”, 2002. – 339 с. – С. 323-328.

  5. Таранченко О.М. Гуманізація як освітня парадигма ХХІ століття.// Дефектологія. – 2002. – № 2. – С.49

    – 53.

  6. Таранченко О.М. Образотворча діяльність як засіб соціальної реабілітації дітей з розладами слуху. // Дидактичні та соціально-психологічні аспекти корекційної роботи у спеціальній школі: Наук.-метод. зб.: Вип. 2 / За ред. В.І.Бондаря, В.В.Засенка. – К.: Наук. світ, 2001. – 247 с. – С.203-207.

  7. Таранченко О.М. Формування особистості дітей з порушеннями слуху через образотворче мистецтво (роль вчителя у сучасних умовах).// Szanse і bariery dzialalnosci zawododwej .- Warszawa: Akademia Pedagogiki Specjalnej im. Marii Grzegorzewskiej, 2001. 250 с.- С. 87-88.

  8. Таранченко О.М. Проблема корекційної спрямованості в наукових працях І.Г.Єременка.// Дидактичні та соціально-психологічні аспекти корекційної роботи у спеціальній школі: Наук.-метод. зб.: Вип. 4 / За ред. В.І.Бондаря, В.В.Засенка. – К.: Наук. світ, 2002. – С. 158 – 162.

  9. Таранченко О.М., Колупаєва А.А. Актуальні питання вдосконалення змісту освіти дітей з особливостями психофізичного розвитку та критерії оцінювання їхніх навчальних досягнень.// Дефектологія. – 2002. – № 3. – С. 53-56.

  10. Таранченко О.М. Значення образотворчої діяльності для розвитку дітей з особливими потребами в умовах інтегрованого навчання.//Кроки до демократичної освіти. – 2002. – лютий – С.21-22 .

  11. Oksana Taranchenko. Terapeuticzna funkcja sztuki plastycznej w rozwoju dziecka z zabureniem sluchu// Sztuka w zyciu i educacji osob niepelnosprawnych (Wybrane zagadnenia) /Pod redakcja Ewerliny Jutrzyny.- Warszawa : Akademia Pedagogiki Specjalnej im. Marii Grzegorzewskiej, 2003. – 235 с.- С.162-167.

  12. Таранченко О.М., Колупаєва А.А. Сучасна спеціальна освіта в Україні.// Дефектологія. – 2003. – № 2. – С.2-3 обкладинки.

  13. Діти з особливими потребами у загальноосвітньому просторі: початкова ланка / Бондар. В.І., Засенко В.В., Колупаєва А.А., Сак Т.В., Вавіна Л.С., Софій Н.З., Таранченко О.М. / За ред. В.І.Бондаря, В.В.Засенка. К.: 2004 - 152 с.

  14. Таранченко О.М., Колупаєва А.А.Спеціальна освіта: погляд у майбутнє.// Дефектологія. – 2004. – № 2.

    – С.50 – 53.

  15. Таранченко О.М., Засенко В.В. Державний стандарт спеціальної освіти: коментар фахівця.// Дефектологія. – 2004. – № 2. – С.2-6.

  16. Таранченко О.М. Українська сурдопедагогіка у другій половині ХХ століття.// Дидактичні та соціально-психологічні аспекти корекційної роботи у спеціальній школі: Наук.-метод. зб.: Вип. 5 / За ред. В.І.Бондаря, В.В.Засенка. – К.: Наук. світ, 2004. – 372 с. – С. 48-51.

  17. Таранченко О.М. Здобутки української сурдопедагогічної науки у другій половині ХХ століття.// Актуальні проблеми навчання та виховання людей з особливими потребами: Зб. тез доповідей V Міжнародної науково-практичної конференції. – К.: Університет „Україна”, 2004. – 348 с. – С. 72 -73.

  18. Таранченко О.М. Сурдопедагогічна теорія та практика другої половини ХХ століття в Україні.// Актуальні проблеми навчання та виховання людей з особливими потребами: Зб. наук. пр.: Вип. 1 (3) / За заг. ред. П. Таланчука, Г.Онкович. – К., Університет “Україна”, 2004 р. – 448 с. – С. 283-290.

  19. Таранченко О.М. Українська сурдопедагогічна теорія і практика другої половини ХХ століття (50-ті роки).// Дефектологія. – 2005. – № 4. – С.52 – 54.

  20. Таранченко О.М. Передумови становлення вітчизняної системи навчання і виховання слабочуючих.// Дидактичні та соціально-психологічні аспекти корекційної роботи у спеціальній школі: Наук.-метод. зб.: Вип.6 / За ред. В.І. Бондаря, В.В. Засенка. – К.: Наук. світ, 2005. – 440 с. – С. 88-92.

  21. Таранченко О.М. Окремі аспекти життєвої компетентності в дослідженнях українських сурдопедагогів.// Розвиток життєвої компетентності учнів у загальноосвітньому навчальному закладі: Збірник матеріалів Всеукраїнської науково-пошукової конференції. – Запоріжжя 7-8 жовтня 2005 р. – С.271-274.

  22. Таранченко О.М. Вітчизняна сурдопедагогічна теорія та практика.// Реабілітація дітей з особливостями психофізичного розвитку: сучасність і перспективи. Матеріали І Кримської конференції. – Сімферополь: Кримське навчально-педагогічне державне видавництво, 2005. – 280 с. – С. 218-220.

  23. Таранченко О.М. Розвиток сурдопедагогічної теорії і практики в Україні// Вісник Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченко. – 2005. - №13 (93). – 219 с. – С. 67- 72.


АНОТАЦІЇ

Таранченко О.М. Становлення та розвиток системи спеціального навчання дітей зі зниженим слухом в Україні (ХІХ – початок ХХІ століття). – Рукопис. Дисертація на здобуття

наукового ступеня кандидата педагогічних наук за спеціальністю 13.00.03 – корекційна педагогіка. – Інститут спеціальної педагогіки АПН України, Київ, 2006.

Дисертація присвячена дослідженню процесу становлення та розвитку системи спеціального навчання дітей зі зниженим слухом в Україні від ХІХ ст. до початку ХХІ ст. У дисертації висвітлено джерела виникнення ідеї щодо виділення особливої групи дітей зі зниженим слухом, розвиток поглядів на цю категорію дітей та пошуків спеціальних підходів щодо їхнього навчання й виховання; проаналізовано перші спроби практичного вирішення питання щодо спеціального навчання дітей зі зниженим слухом; охарактеризовано структуру і зміст навчальної, виховної, корекційної роботи у процесі розвитку сурдопедагогічної теорії і практики; визначено соціально-економічні, політичні, культурні, національні та інші чинники, що впливали на процес становлення вітчизняної системи спеціального навчання дітей зі зниженим слухом на різних етапах; розкрито основні закономірності та тенденції розвитку теорії та практики навчання цих дітей в Україні на сучасному етапі. На основі ретроспективного аналізу досліджуваної проблеми виділено основні періоди розвитку системи спеціального навчання дітей зі зниженим слухом в Україні.

Ключові слова: система спеціального навчання дітей зі зниженим слухом, диференційоване навчання, психолого-педагогічна класифікація, передумови, закономірності, особливості становлення та розвитку системи спеціального навчання, науково-методичне забезпечення.


Таранченко О.Н. Становление и развитие системы специального обучения детей со сниженным слухом в Украине (ХІХ – начало ХХІ столетия). – Рукопись. Диссертация на соискание учёной степени кандидата педагогических наук по специальности – 13.00.03 – коррекционная педагогика.

– Институт специальной педагогики АПН Украины, Киев, 2006.

Диссертационное исследование посвящено целостному историко-педагогическому анализу развития системы специального обучения детей со сниженным слухом в Украине от ХІХ до ХХІ столетия. Анализ архивных, научных, литературных источников позволил выявить основные тенденции и особенности развития системы специального обучения детей со сниженным слухом в конкретный исторический период.

На основе историко-педагогического и сравнительного анализа полученных в ходе исследования данных разработана авторская периодизация становления и развития системы специального обучения детей со сниженным слухом. Каждый из выделенных периодов рассматривается в диссертации как многообразный, противоречивый этап, в котором прослеживаются внутренние грани противостояния, восходящие и нисходящие тенденции, закономерности и особенности трансформации идей в педагогическую практику, а также элементы предыдущего и последующего периодов. Переход от одного периода к другому, а также преобразования внутри каждого из них детерминированы, прежде всего, социально-политическими, экономическими и социокультурными факторами, доминирующими в стране в то или иное время.

І период - от начала ХІХ ст. до 1917 г., который можно характеризовать как период формирования педагогической мысли относительно целесообразности внедрения отличной системы обучения для глухих и тугоухих детей.

ІІ период - от 1917 г. до 1950 г. – характеризуется оформлением научно-теоретических основ специального обучения детей этой категории формирования практических предпосылок развертывания сети учреждений для них.

ІІІ период от 1950 г. до 1991 г. – характеризуется образованием развернутой сети учреждений для детей со сниженным слухом, формированием научно-дидактических основ их обучения и разработкой научно-методического обеспечения процесса воспитания и обучения детей этой категории в Украине.

ІУ период – от 1991 р. и до настоящего времени – характеризуется реформированием системы специального образования, в частности, системы обучения детей со сниженным слухом, обновлением содержания и научно-методического обеспечения в соответствии с Государственным стандартом;

существенными научными исследованиями особенностей развития и обучения детей со сниженным слухом разных возрастных категорий.

Ключевые слова: система специального обучения детей со сниженным слухом, дифференцированное обучение, психолого-педагогическая классификация, закономерности, особенности становление и развитие системы специального обучения, научно-методическое обеспечение.


Taranchenko O.M. Becoming and development of system of special training children with the lowered hearing in Ukraine (ХІХ - beginning XX century). - the manuscript.

The dissertation on competition of a scientific degree of the candidate of pedagogical sciences on a specialty 13.00.03 - correctional pedagogic. - institute of special pedagogic of NPA of Ukraine, Kiev, 2006.

The dissertation is devoted to research of process of becoming and development of system of special training of children with the lowered hearing in Ukraine with ХІХ item and prior to the beginning XX item

In the dissertation sources of occurrence of idea concerning allocation of special group of children with the lowered hearing, development of sights at this category of children and tendencies of searches of special approaches to their training and education are shined; the first attempts of the practical decision of a question concerning special training to children with the lowered hearing are analyzed; the structure and the maintenance of educational, educational, correctional work during development of deaf theory and experts is characterized; social and economic, political, cultural, national and other factors which influenced process becoming of domestic system of special training of children with the lowered hearing at different stages are certain; the basic laws and tendencies of development of the theory and practice of training of these to children in Ukraine at the present stage are opened. Key-words: system of special training to children with the lowered hearing, the differentiated training, psychology-pedagogical classification, preconditions, laws, features of becoming and development of system of

special training, scientifically-methodical maintenance.

 

 

 

 

 

 

////////////////////////////