3. Лікарі та їх підготовка у Древньому Ірані

Лікар у Древньому Ірані був оточений ореолом досконалості і мудрості. Медицині вчилися довго, головним чином по книгах. Книги носили компілятивний характер, посилено переписувалися, купувалися за кордоном, передавалися з покоління в покоління.

В Авесті відбите положення лікаря в Ірану. За лікування він одержував плату, розмір якої залежав від соціального стану і матеріального статку пацієнта.

Медицина в Авесті визначалося як мистецтво зберігати тіло в здоровому стані. Тому важливе місце приділялося попередженню хвороб: «Вирви недугу перш, ніж вона торкнеться тебе». Далі випливали численні раціональні розпорядження гігієнічного характеру: у чистоті тіла, одягу, будинку, домашніх тварин, знищення всього гнилого, очищення одягу і предметів, які знаходилися в зіткненні з хворими і трупами. Раціональні елементи містилися й у розпорядженнях про режим харчування, сімейного життя, про відношення до вагітних жінок і матерів, які годують, у забороні пити оп'яняючі напої й ін.

Навчання про лікарську етику відповідало етиці зороастризму і було пронизано гуманізмом. Знання лікарем здобувається тільки для користі іншим; він зобов'язаний використовувати будь-які можливість для самовдосконалення. Лікар повинен бути ввічливим, ласкавим у звертанні, делікатним у бесіді, не розповідати лікарської таємниці навіть найближчим друзям, говорити тільки про речі достовірні, не висловлювати того, у чому доведеться каятися пізніше. Останнє особливо важливе при постановці діагнозу хвороби й у пророкуванні її результату.

Аналіз текстів Авести показує, що лікарі Древнього Ірану і Середньої Азії, у т.ч. жреці-зороастрійці, у практичній діяльності користувалися головним чином раціональними прийомами. У діагностиці велике місце займали огляд зовнішнього вигляду хворого, дослідження сечі і пульсу. Визнання недуги самим хворим і розкриття його лікарю розглядалися як умова, без якої неможливе лікування: «Хто сховав хворобу перед лікарем, той обдурив себе».

Серед представників окремих галузей медичних знань виділялися лікарі зубні, очні, по венеричних хворобах, а також лікарі, «знаючі способи лікування щиросердечних хвороб». Однак вважалося, що лікування людини, у якого гине душа (як утворення бога), так само неможливе, як відродження мерця. Була розвинута хірургія, або «медицина ножа».

Наскільки відповідальною вважалася хірургічна операція, показує правило присудження лікарю права самостійно користатися прийомами хірургії лише після того, як він не менше трьох разів зробить «різання» хворого з результатом видужання. Був багатий арсенал хірургічних інструментів. При зшиванні ран широко використовувалися жили тварин. Застосовувалися засоби для знеболювання – вино, частіше опій, гашиш у виді рідини, а також порошків, які вдувалися хворому хутром per rectum. В Авесті міститься докладний опис раневого шоку і заходів проти його розвитку – зігрівання тіла, спокій, рясне питво.

Застосовувалися різноманітні лікарські засоби. При шкірних захворюваннях вживали сіль, кіновар, сірку; сурму використовували як косметичний засіб і ліки при захворюваннях очей; свинцем лікували рани; мускус, амбру, бобровий струмінь застосовували як тонізуючі засоби. З тваринних засобів найчастіше використовували печінку, жовч, жир, мед, віск. Зміїна отрута застосовували як з лікувальною, так і з профілактичною метою. У великому ході були місцеві види лікарських рослин: фініки, айва, горіхи, а також маслинова, кунжутна олія тощо.

Аптеки існували при палацах вельмож. Лікарі жрецького стану мали власні комори, відкіля ліків видавалися хворим спеціальними хоронителями па рецептам власників-лікарів.

4. Підготовка медиків у Древньому Китаї

До числа найдавніших культур відноситься і китайська культура. Древньокитайським ученим належать багато відкриттів і винаходи в області природознавства і техніки.

Джерела вивчення медицини Китаю різноманітні; вони представлені предметами матеріальної культури, добутими археологами, і пам'ятниками писемності.

Найдавнішим твором медичної літератури, який узагальнив багатовіковий досвід китайських лікарів, є «Тракт про нутрощі» («Нейцзин», 6 в. до н.е.), який складається з двох частин – «Прості розповіді» і «Книга чудес»; його ймовірний автор – Бянь Ціо. Вважають, що він один з перших у Китаї застосував дослідження пульсу, відмінно володів методом голкотерапії, лікував дитячі, жіночі хвороби.

У Древньому Китаї відбувалося анатомування трупів. Наприклад, у «Нейцзин» вказується, що після смерті «можна розкривати труп і вивчати ступінь щільності серця, печінки, легких і інших органів, величину шлунку та сечового міхура; місткість шлунку та кишечника; довжину кровоносних судин...; обсяг таза і т.п. – усе це виражається у визначених величинах». Відповідно до анатомічних уявлень древньокитайських лікарів основним органом вважалося серце. Печінка розглядалося як житло душі, а жовчний міхур – мужності. Заборона розкриття трупів (приблизно з 3-2 ст. до н.е.) призупинило розвиток медицини у Китаї.

Загальнопатологічні погляди древньокитайських лікарів також виходили з натурфілософських представлень: виникнення хвороб пов'язували з порушенням співвідношень активного (ян) і пасивного (інь) початків, що в організмі, так само як і в навколишній природі, знаходяться в постійній боротьбі. З дією ян пов'язувалася гіперфункція, з дією інь – гіпофункція окремих органів або організму в цілому. При цьому визнавалася можливість впливу на боротьбу ян та інь різних факторів навколишнього середовища, умов і способу життя, харчування й ін.

Лікарські знання передавалися з покоління в покоління. Є підстави вважати, що основною формою підготовки лікарів у Древньому Китаї були сімейні і так звані ремісничі школи (досвідчені лікарі набирали для підготовки учнів). Разом з тим висловлюється припущення, що при дворах імператорів створювалися медичні школи під керівництвом найбільш відомих лікарів.

В епоху Чжоу (11-3 ст. до н.е.) медики поділялися на п'ять категорій відповідно до кваліфікації. У результаті щорічних перевірок кращі лікарі одержували нагороди, на лікарів, які зневажали своїми обов'язками, накладалися стягнення. Частина лікарів перебувала під владою містики і марновірства і часто зверталася до гадання, магії. Не вважалося негожим афішувати свої пізнання в медицині. На воротах будинків таких лікарів були написані ієрогліфи, які стверджували, що ці знавці медицини здатні піднімати навіть мертвих. Але більшості лікарів, очевидно, була далека така самореклама.

Великий внесок у розвиток медицини вніс Цан Гун (267 – 215р. до н.е.). Він вів записи, у яких зазначені дата огляду, стан хворого, призначення і результати лікування. Це були перші «історії хвороби».

До видатного лікарям перших століть нашої ери відносяться хірург Хуа Те (141-203) і Чжан Чжунцзин (152-219) – автор трактату про інфекційні захворювання, у якому міститься 400 способів лікування і більш 100 порад по профілактиці заразних хвороб. Будучи багатобічним лікарем, він розробив методику штучного дихання, склав один з перших збірників рецептів, його роботи в області терапії не втратили значення й у наші дні.

Широкою популярністю користався Ван Шу-хе, автор класичної праці «Моцзин» («Книга про пульс», 280), що використовував у практичній діяльності, крім традиційних засобів китайської народної медицини, лікарську терапію.

Загальні положення медицини Древнього Китаю викладаються вже в трактаті «Чжоуські ритуали». У цьому творі медицина розділяється на внутрішні хвороби, хірургію, дієтику і ветеринарію. Очевидно, рано виділилося в самостійний розділ і навчання про очні хвороби, що були широко поширені. Відомо про існування спеціального храму, де хворими в надії на лікування приносилися в жертву зліпки у формі ока.

Китайським лікарям були відомі хвороби серця, психічні порушення, хвороби легень, заразні хвороби.

5. Медики Тибету, особливості їх підготовки

Про корінне населення Тибету достовірних зведень немає. Тибетська медицина як частина культури цієї країни випробувало вплив древньокитайської і особливо древнеіндійської медицини.

Згадування про тибетську медицину вперше зустрічається в літературних джерелах, які відносяться до 7 ст. н.е. Переведена із санскриту в 9 ст. праця Джу-джи (чотири доповіді) і донині є одним з основних джерел вивчення тибетської медицини.

Поняття про три початки, з яких складається все існуюче в природі (про газ, слиз і жовч), - наріжний камінь тибетської медицини. Ці елементи знаходяться в постійному русі. Гармонійне сполучення їх позначає фізіологічну норму, порушення – патологію. Їхнє співвідношення визначає темперамент і характерологічні особливості кожної людини. Представлення тибетських лікарів про будову та відправлення людського організму були дуже неточні. Морфологічні описи печінки, серця, легких і інших внутрішніх органів у Джу-джи грубо приблизні.

У задачі лікаря входило уміння «бачити, чути і досліджувати» хворого. При лікуванні будь-якої хвороби пропонувалися насамперед обережність і послідовність. Процес лікування порівнювався з підйомом сходинками: спочатку – порада про нешкідливий спосіб життя, нормальна (стерпна) дієта, потім – ліки, у кінці – ніж.

Очні і шкірні хвороби лікували особливі фахівці. Хірургії в системі медичних знань приділялося значне місце. Це галузь медицини, «...відкриваюча шлях до тіла хворого через шкіру, кров, зовні». Тибетські лікарі вміли пунктирувати живіт, ампутувати кінцівки. Лікар, який не володіє хірургією, це не «лікар, а богатир, позбавлений меча і панцира».

Особистість лікаря в древньому Тибету була оточена ореолом святості.

З історичних особистостей, тією чи іншою мірою причетних до тибетської медицини, джерела вказують на Бірозану. Син бідного тибетського селянина, він не був лікарем за професією. Подорожуючи по Індії для вивчення її мов, Бірозана в 820-830 р. н.е. перевів із санскриту знаменитий трактат по медицині Жду-джі та привіз його на батьківщину. Великою славою як митецькі лікарі користалися Ютогба Старший (народився на початку 9 ст.) і Ютогба Молодший (11-12 ст.), Доба-Опчишан (отримавший популярність близько 1010 р.). Збираючи в тибетських монастирях прочан, іноді до тисячі чоловік, вони прагнули впроваджувати медичні знання.

Систематичний курс навчання медицини в школах при монастирях продовжувався до 10-15 років, носив теоретичний характер і зводився до коментування найдавніших тибетських медичних джерел. Ідеалом учня вважався заучивший всю книгу Джу-джі, що містила в первісному (максимальному) варіанті до тисячі сторінок.

Список використаної літератури

1. Петровський Б.В. Медицина – Меланоз. – Москва, 1993.

2. Шамін А.Н. Історія медицини. Методичний посібник для заочного навчання. Частина перша. – М., 2002

содержание   ..  333  334  335   ..