Трансформація біблійних образів

у містерії Івана Огієнка “Каїн і Авель”

У різні часи і у різних народів біблійна оповідь про Каїна й Авеля привертала увагу митців, давала письменникам неабиякий простір для уяви і роздумів, постановки широких морально-філософських проблем.

Факту братовбивства присвячено чимало творів, починаючи ще з середньовічних містерій і закінчуючи творами, що написані в наші дні. У художній літературі XVI - XVII ст. утвердилося здебільшого негативне переосмислення образу Каїна. Вперше ідейна та сюжетна основа біблійної оповіді була змінена Дж.Байроном у містерії “Каїн” (1821), де первородний син Адама та Єви зображається не як ворог роду людського, а навпаки, він шукач знань, які здатні вказати шлях до щастя і добра. Твір Дж.Байрона справив величезний вплив на сучасників і наступні покоління, бо в ньому піднесені питання боротьби за гідність людської особи, за її право на свободу.

Докорінно переосмислюються образи Каїна й Авеля в українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст. Це насамперед стосується поеми І.Франка “Смерть Каїна” (1889), яка стала вершинним твором у переосмисленні біблійної оповіді не лише в українській, але й у світовій літературі. Його Каїн – це людина, яка внаслідок тривалих роздумів над суттю свого вчинку перероджується із егоїста на людинолюбця.

Після І.Франка до розкриття образу Каїна зверталися Сильвестр Яричевський (поезія в прозі “Каїн”, 1897), Надія Кибальчич (поема “Каїн”, 1904), Юрій Шкрумеляк (“Авлева жертва”, 1926), Валеріан Тарноградський (“Мов Каїн в зеленій діброві”, 1932), Володимир Сосюра (“Каїн”, 1948), Богдан Рубчак (“Каїнові”, 1963), Ігор Жук (“Каїн”, 1990) та інші.

Звертався до цього образу й Іван Іванович Огієнко, непересічна особистість, людина енциклопедичних знань, праці й обов’язку. Він був видатним мовознавцем, літературознавцем, міністром, православним митрополитом, істориком української церкви. Бібліографія його наукових, публіцистичних і художніх праць (за неповними даними налічує понад тисячу одиниць). Що стосується його художньої спадщини, то тут яскраво виділяються дві теми:

1. Твори, які розкривають сторінки боротьби українського народу за своє національне визволення.

2. Твори на релігійну тему.

За формально-змістовими ознаками містерія І.Огієнка “Каїн і Авель” (1957) є продовженням і дописуванням канонічного тексту. За жанром цей твір написаний за канонами релігійної драми, зразки якої мають місце і в творчості інших українських авторів ХХ ст., зокрема В.Лужницького, В.Лімниченка та ін.

Твір моделює ситуацію, в якій опинилися Адам, Єва та їх діти після вигнання з раю. Ставлення персонажів до свого становища не однозначне. Так, Адам виявляє повне смирення і каяття, сумує за втраченим раєм. Єва розуміє свою провину, тому закликає Адама не згадувати про те, що втрачене для людини назавжди. Авель під впливом розповідей батька за допомогою молитви і повної відданості Богові прагне повернути рай.

Найбільше уваги автор приділяє розкриттю суперечливого і складного внутрішнього світу Каїна. Старший син Адама і Єви невдоволений з того, що йому доводиться спокутувати гріх батьків тяжкою працею в полі. Він то виявляє своєрідний бунт проти несправедливої, на його думку, Божої кари, звинувачує Бога в жорстокості (пор. “Каїн” Байрона), то шкодує, що втратив віру.

Автор показує його читачам не як абсолютно негативного персонажа. Каїн Огієнка, подібно до байронівського героя, намагається знайти істину. Однак, на відміну від інших інтерпретацій цього біблійного сюжету, він не вступає відверто у конфронтацію з Богом. Спершу він прагне переконатися чи йде вірним шляхом, а вже потім зважитися на той чи інший рішучий крок. Подібні хитання супроводжують його протягом усієї поеми, він то пропонує “дружню руку” Дияволові, то шкодує, що втратив віру і щиро радіє братові, який щасливий у своїй любові до Бога.

Іван Огієнко більшу вину накладає на Єву, яка відіграла чи не найважливішу роль у тому, що її первісток незадоволений Богом. Вона рідко вступає в розмову, але фактично завжди виявляє свою незгоду із Всевишнім, підтримує Каїна в його суперечках із батьком, пропонує Адамові звернутися по допомогу до Диявола.

Щодо змалювання братовбивства, то І.Огієнко дотримується кано­нічної версії.

Містерія І.Огієнка “Каїн і Авель”, незважаючи на деякі її концептуальні суперечності і декларативність у зображенні персонажів, посідає, як нас, належне місце в історії української літератури ХХ ст.

ВИСНОВКИ

Аналізуючи містерію І.Огієнка “Каїн і Авель”, ми про­слідкували розвиток жанру драматичної поеми в історії світової літератури взагалі. Почавши з розгляду витоків жанру в мистецтві Давньої Індії, проілюструвавши далі його розвиток зразками творів класичної світової літератури (Мільтон, ґьоте та ін.), ми ввели розвиток драматичної поеми у контексті українського письменства.

Виходячи з визначення жанру, яке подає нам літе­ратурознавчий словник-довідник (1997), бачимо, що драматична поема одночасно увібрала в себе ознаки ліро-епічних та драматичних творів. Це і фрагментарність композиції, і зосереджена увага з боку автора на відтворення думок і почуттів героїв, і гострий сюжетний конфлікт, і обов’язковість віршованої форми (хоча б у певних епізодах), та багато інших рис, що споріднюють усі три жанри.

Знаходимо всі ці ознаки і в драматичній поемі “Каїн і Авель”. Твори цього жанру займають значне місце у творчому доробку автора. За формально-змістовими ознаками містерія Івана Огієнка “Каїн і Авель” є продовженням і дописуванням кано­нічного тексту. Що стосується жанрових ознак, то цей твір написаний за канонами релігійної драми, зразки якої мають місце й у творчості інших українських авторів ХХ ст., зокрема В.Луж­ницького, В.Лімниченка та ін.

Біблійна оповідь про Каїна та Авеля у різні часи і у різних народів привертали увагу митців. Факту братовбивства при­свячено чимало творів, у яких утвердилося здебільшого негативне переосмислення образу Каїна. Вперше ідейна та сюжетна основа біблійної оповіді була змінена Дж. Байроном у містерії “Каїн” (1821), де первородний син Адама та Єви зображається не як ворог роду людського, а навпаки, він шукач знань здатних вказати шлях до щастя і добра.

Докорінно переосмислюється образ Каїна в поемі І.Франка “Смерть Каїна” (1889). Його Каїн – це людина, яка внаслідок тривалих роздумів над суттю свого вчинку перероджується із егоїста на людинолюбця.

Після І.Франка до розкриття образу Каїна зверталися С.Яричевський (поезія в прозі “Каїн”, 1897), Н.Кибальчич (поема “Каїн”, 1904), Ю.Шкрумеляк (“Авлева жертва”, 1926), В.Тарно­градський (“Мов Каїн в зеленій діброві”, 1932), В.Сосюра (“Каїн”, 1948), Б.Рубчак (“Каїнові”, 1963), І.Жук (“Каїн”, 1990) та інші.

Виходячи із поставленого перед нами завдання, ми дослідили і своєрідну інтерпретацію образів біблійної оповіді про перших земних людей у драматичній поемі І.Огієнка. Найбільше уваги автор приділяє розкриттю суперечливого і складного внутрішнього світу Каїна. Старший син Адама і Єви невдоволений з того, що йому доводиться спокутувати гріх батьків важкою працею в полі. Він то виявляє бунт проти несправедливої, на його думку, Божої кари, звинувачує Бога в жорстокості, то шкодує, що втратив віру.

Стосовно братовбивства, автор дотримується канонічної версії.

Містерію І.Огієнка “Каїн і Авель” можна віднести до групи класичних зразків трансформації біблійного сюжету та інтерпретації традиційних образів.

Вступ

Іван Огієнко був непересічною особистістю, людиною енци­клопедичних знань, праці й обов’язку. Йому вдалося втілити свій талант у життя і залишити по собі слід видатного мовознавця, літературознавця, ре­дактора і видавця, перекладача і поета, редактора і міністра, православного митрополита й історика української церкви. Усе своє життя він важко пра­цював на благо відродження України, її мови і культури. Бібліографія його наукових, публі­цистичних і художніх праць налічує (за неповними даними) понад тисячу одиниць.

Після розпаду СРСР, у 1992 році, відбулися дві науково-практичні конференції, присвячені 110-тій річниці від дня народження ученого: “Ду­ховна і науково-педагогічна діяльність І.І.Огієнка в контексті укра­їнського національного від­родження” (Кам’янець-По­дільський) та “Іван Огієнко. Незабутні імена української науки” (Львів). До читацького загалу починає повертатися його багатюща творча спадщина. Побачили світ (масовими тиражами) його найвідоміші праці, такі як: “Українська культура”, “Українська церква”, “Хвалімо Бога рідною мовою”, “Дохристиянські вірування українського народу”, “Історія українського друкарства”. Крім того, засноване Всеукраїнське то­вариство імені Івана Огієнка. Воно разом зі Спілкою письменників України, Житомирською обласною Радою народних депутатів та Фондом сприяння розвитку мистецтв України заснували багатогалузеву премію його імені. Вперше вручення премій лауреатам різних галузей (літератури і мистецтва, науки і освіти, громадської, політичної та церковної діяльності) відбулося 29 березня 1995 року.

Це все є свідченням того, що Іван Огієнко частково, повільно, та все ж повертається на Ба­тьківщину, і, можливо, буде поцінований, і займе належне йому місце не лише в історії Української культури, але й історії України загалом.

Іван Огієнко крім наукової залишив ще велику художню спадщину. Вона цікава, самобутня, але практично невідома читачеві, більше того, не до­сліджена навіть літературо­знавцями. Автор розділив свій художній доробок на вісім томів: перші два – драматичні твори; два наступних – поеми; п’ятий – легенди; з шостого по восьмий – ліричні твори ре­лігійного спрямування. Переважна кількість цих творів побачила світ у 50 – 60-ті роки у видавництві “Наша культура” (Вінніпег, Канада). Вони, як правило, при­свячені тим сторінкам боротьби українського народу за своє національне визволення, які були або замовчувані, або перекручувались у нас на догоду ідеологічним інтересам. Серед таких можна виділити цикл драматичних поем “Вікові наші рани” (1960) та історична епопея у двох частинах “Наш бій за державність” (1961).

Протягом усього свого життя Іван Огієнко напо­легливо збирав і зберігав рідкісні стародруки, унікальні рукописи, книжкові видання, які волею випадку опинялись у найнесподіваніших місцях земної кулі. Велику кількість книжок він змушений був залишити у Кам’янці-Подільському. Крім цього дві величезні книгозбірні залишилися у Варшаві й Холмі, відповідно шістнадцять та двадцять тисяч томів, які він зібрав протягом свого повного поневірянь емігрантського життя. Ще одна унікальна книгозбірня знаходиться у Вінніпезі (Ка­нада), де Іван Огієнко провів останній період свого життя. Серед книг, збережених ним, є Острозька Біблія 1581 року, “Ізборники” Святослава 1073 року, “Лексікон словено­росскій” Памви Беринди, “Грама­тика” Лаврентія Зизанія 1596 року та ін.

Все своє життя він присвятив Україні, вся його робота була для її блага. Така атмосфера національної жертовності панувала в його родині. Доказом цього може слугувати хоча б заповіт його дружини пані Домініки своїм дітям: “Духом невидимим завжди пробуватиму разом з вами і все вам прощу, але не прощу найменшої національної зради. …Синам своїм женитися з чужинками, а доньці моїй вийти заміж за чужинця – свого благословення рішуче не даю.

Завіщаю всім своїм дітям… ціле своє життя добре й ясно пам’ятати про своє українське походження та про національні обов’язки до своєї обездоленої Батьківщини” [7, c. ].

Сподіваємося, величезна наукова, духовна і літературна спадщина великого гуманіста і самостійника послужить незалежній Україні. Хотілося б вірити, що своєю курсовою роботою ми хоча б частково привідкриємо завісу досліджень Огієнкової художньої літератури. А саме жанру драматичної поеми (на прикладі релігійної містерії “Каїн і Авель”).

Наша робота складається зі вступу, основної частини, висновків та списку використаної літератури.

ОСНОВНА ЧАСТИНА

Для початку нам хотілося б розглянути жанр драматичної поеми, історію його виникнення, характерні йому риси і ознаки.

Уперше драматична поема з’явилася на межі ХVІІІ-ХІХ ст., коли саме таке визначення було використане великим німецьким поетом і дра­матургом Фрідріхом Шіллером. Він драматичною поемою (“dramatische Gedichte”) назвав свою трилогію про Валенштайна. Широко викори­стовували цей новий вид і романтики ХІХ ст.

Витоки драматичної поеми беруть свій початок у мистецтві Давньої Індії. У відомих поемах-епопеях “Рамаяна ” та “Махабхарата” розповідь про події сполучалася з драматичними діалогами, в яких окремі репліки супро­воджувалися ремарками, які вказують, як у п’єсах, кому з діючих осіб вони (репліки) належать. Дослідники небез­підставно вбачають у цьому вплив театру на літературу. Він виявився і на більш пізніх етапах розвитку світового мистецтва (“Божественна комедія” Данте, поеми Мільтона і Ґьоте).

Історія драматичної поеми в українській класичній літературі на­раховує близько століття, з нею пов’язано багато сторінок національної культури, найвагоміші здобутки у творчості окремих художників. Драматична поема, як і трагедія, поема, балада, дума, віршований цикл з найбільшою повнотою втілює романтичну свідомість, таку характерну для становлення і розвитку нової української літератури.

У першій половині ХІХ ст. одним із основних творчих методів, який багато в чому випередив риси і подальші тенденції розвитку нової укра­їнської літератури, став ро­мантизм. Виникнувши в кін. 20-х рр. і най­більшого свого розвитку досягнувши в 30-40-ві роки, романтизм в українській літературі був, як стверджують дослідники, і найбільш чітко визначеним напрямком.

Саме в цей період значно розширюються тематичні, жанрові, стильові рамки нової української літератури. На ряду з жанрами балади, ліро-епічної та історичної поеми, драми і трагедії з’являється перший твір, що має усі риси драматичної поеми – “Переяславська ніч” М.І.Костомарова (хоч автор назвав “Переяславську ніч” трагедією, орієнтуючись на традиційне визначення, яке існувало тоді для драматичних творів із трагічною розв’язкою).

У літературознавчому словнику-довіднику (1997) ми знаходимо таке визначення драматичної поеми, яке ми беремо за основу, бо воно, на нашу думку, відбиває основні особливості цього жанру і його відмінності від інших споріднених.

Драматична поема – невеликий за обсягом віршований твір, в якому поєднуються жанрові форми драми та ліро-епічної поеми. В основу драматичної поеми закладається внутрішній динамічний сюжет – власне, конфлікт світоглядних та мо­ральних принципів при відсутності пано­рамного тла зовнішніх подій, перевазі ліричних чинників над епічними та драматичними. У світовій літературі драматична поема відома з творів Й.В.Ґьоте “Фауст”, Дж.Байрона “Манфред”. Драматична поема розвивалася і в українській поезії (“Переяславська ніч” М.Костомарова, “Сон князя Святослава” І.Франка, “В катакомбах”, “У пущі” Лесі Українки, “По дорозі в казку” О.Олеся, “Свіччине весілля” І.Кочерги, “Дума про трьох братів неазовських” Л. Костенко та ін.) [9].

Отже, ближче розглянувши зразки творів цього жанру, можемо зро­бити висновок, що драматична поема – це твір, який органічно сполучає ліро-епічне й драматичне відтворення дійсності. В наш час вона передбачає сценічне втілення в театрі, натомість колись навіть самі автори називали їх п’єсами для читання і, за рідкісними винятками, на сцені не ставили. Розвиток сюжету у драматичній поемі пов’язаний (як і в ліро-епічній поемі) із розкриттям душевного світу центральних героїв. Саме на відтворення їхніх думок і почуттів зосереджують автори основну увагу.

Драматична поема споріднена з ліро-епічною поемою і своєю композицією – фрагментарною. Автора перш за все цікавлять кульмінаційні моменти в долі центральних героїв, а тому ним свідомо випускаються ланки, які сполучали б епізоди з життя персонажів. Про події минулого йдеться частіше всього у спогадах персонажів. У зв’язку із цим зростає роль монологів героїв, які являють собою невеликі поеми-сповіді.

Центральний герой драматичної поеми – це, перш за все, особистість, людина з високими прагненнями, почуттями і думками. Він вступає в непримиримий конфлікт з ворожими силами. Цей конфлікт має бути гострим, запеклим, а в фіналі має визначитися переможений і переможець. Все це родичає драматичну поему з трагедією – театральним жанром, який найбільш повно втілює важкі життєві протиріччя. Не випадково “Фауст” Ґьоте, “Манфред” Байрона та інші драматичні поеми називають трагедіями. Але в порівнянні з трагедією сюжет у драматичній поемі розвивається менш напружено. На думку Б.І.Мельничука драматична поема “підлягає тому ж закону, що й драма в широкому розумінні, - в її основу покладені конфлікт, боротьба протилежностей. Однак на відміну від драми вона завжди надає перевагу конфліктам ідейного порядку, точніше кажучи, в центрі її – ідейна боротьба, ідейні поєдинки антагоністів” [10, с. 59].

Драматична