Шпаргалки для экзамена по Философии(НТУУКПИ, Украина) 1.філософія як форма суспільної свідомості круг її проблем та роль у суспільстві. Философия - это самая древняя область знаний. Она возникла в середине первого тысячелетия до нашей эры практически одновременно в трех районах мира - в Китае, Индии и Греции. Уже это свидетельствует о том, что рождение философии было вызвано настоятельными общественными потребностями. Сам термин "философия" древнегреческого происхождения: "фило" - люблю, "софия" - мудрость. Характерно, что триста лет тому назад философию на Руси так и называли - "любомудрием". Однако сам тер- мин мало что говорит о содержании этой науки. Можно сказать, что философия - это совокупность ключевых выводов из основного содер- жания культуры определенной эпохи, ее квинтэссенция. В этом ее смысл и значение. Философия выступает как особый, теоретический уровень мировоззрения, рассматривает мир в его отношении к челове- ку и человека в его отношении к миру. 2.Поняття світогляду його структура та історичні типи : міфологія релігія філософія. Исторически 1-ой формой мировозр. знания явл. мифология Мифология – представляет собой осмысление и представл. мира и человека в фантаст. образах и сюжетах. Основные формы м-гии: сказки, легенды, вымыслы, слухи и т.д. В основе первобытной и антич. мифологии лежит олицетвор. природы, т.е. уподобление ее человеку, человеческому способу существования. Объяснен. природы и обществ. явлен. как результат действия сверхестеств. сил. Мифотворство имеет место там где отсутств. реальн. опытно подтвержден. знания, которые заменяются вымыслами и предположениями. Мифотворство может носить и искусственный характер преднамеренно осущ. с тем, чтобы вместо реалн. имеющ. достов. информ. предлагать не соотв. действит. мнения и оценки. В недрах мифологии сформировалась религия. Религия – форма мировозр. объясн. мир человека, через связь со сверх естеств. существами, в этом сходство мифологии и религии. Отличие заключается в том, что мифология просто предлагает свою картину мира, а религия предписывает верить ей Þ основной признак религии – вера в сверхестеств. Сущ. различные организации и учреждения для формирования и поддержания такой веры, якобы обеспеч. контакт со сверхест. (культовая практика) призван. обесп. религиозное воспитание, контроль над умом людей. Ф-я возникла как альтернатива мифологии и религии. Первые философы стремились отказ. от признания сверхъестественных сил, и объясн. мир исходя из него сомого, но в услов. отсутств. возм. опытным или эксперемент. путем проверить те или другие предположения, господствующим методом ­-ния их убедительности являлись логика и здравый смысл. Для объясн. мира фил. предлог. причины и обстоят., которые не противореч. опыту, поскольку были ограничены возможности опытного познания явлений, то господств. предметом и одновр. инструментом познания и анализа являлись понятия в которых фиксировалась и называлась соответств. вещь. Поэтому ф. была главной формой понятийного теоретического мышления. По характеру формирования и способу функционирования различают два уровня: 1) жизненно практический или уровень обыденного сознания. 2) теоритический. + 1-й базируется на здравом смысле и обширном повседневном опыте и складывается стихийно, этот уровень назыв. жизненной философией. 1-й ур. крайне не однороден, т.к. не однородны его носители. На формиров. этого уровня оказ. влияние нац. и религиозные традиции, уровни образов., интелект. и духовной культуры, характер проф. деятельн. и друг. Этот ур. включает в себя навыки, обычаи и традиции передов. из поколен. в поколен. и познанный опыт каждого конкретного индивида. - не отлич. глубок. продум., систематически, обоснов. эти недостатки преодолев. на 2-ом уровне теор. 2: К этому уровню относ. и ф-я. Ф-я претендует на теоретическое обоснование как содержания, так и способа достижения обобщен. знаний, а так же норм, ценностей и идеалов определ. цели, средства и характер деятельности людей. Ф=я видит свою задачу в том чтобы сделать мировозрен. предметом теоретического анализа. Соотношение этих уровней можно выстроить в историч. последовательности, и в этом случае 1 - ому уровню соответствует мифология и религия 2 - ому - философия. 3. Філософський світогляд. Основні теми філософських роздумів : світ і людина , буття і свідомість. Первоначально философия выступала в качестве синтеза всех знаний. В дальнейшем в процессе обособления частных наук сфера философского знания постепенно сужалась, хотя при этом его главное содержание, его, так сказать, стержень сохранялся. Что постоянно оставалось в центре внимания философов? Во-первых, природа; во-вторых, общественная жизнь; в-третьих, (и это главное), человек. Эти три центральных момента - природный и общественный мир, а так же человек в их взаимосвязи - были и остаются главными предметами философских размышлений. Философия - это теоретически разработанное мировоззрение, система самых общих теоретических взглядов на мир, на место чело- века в нем, уяснения различных форм его отношения к миру. Две главные черты характеризуют философское мировоззрение - его системность, во-первых, и, во-вторых, теоретический, логически обоснованный характер системы философских взглядов. К этому следует добавить, что в центре философии стоит чело- век, что, с одной стороны, обусловливает формирование картины мира и исследование его воздействия на человека, а с другой - рассмотрение человека в его отношении к миру, определение его места, его предназначения в мире и обществе. Отношение человека и мира пронизывает всю философию, начиная с вопроса о том, что есть наше знание? Задана ли истина вещами, объектами или она продукт произвола субъекта? Что есть ценность? "Сидит" ли она в вещи, или мы приписываем ей ценность? Отсюда следует, что вопрос о соотношении материи и сознания, т.е. по сути дела об отношении мира и человека есть "стержневой", основной вопрос философии. Ни одно философское учение не может обойти этот вопрос, и все иные проблемы рассматриваются через призму соотношения материи и сознания. Различное решение этого вопроса, который Ф.Энгельс характеризовал как великий основной вопрос всей, в особенности новейшей философии, определяет водораздел между главными направлениями философии . Сам основной вопрос имеет две стороны. Первая - что первично, материя или сознание; вторая - как относятся наши мысли о мире к самому этому миру, т.е. познаваем ли мир. Различные решения первой стороны основного вопроса определяют деление философов на материалистов, опирающихся на науку и практику, и идеалистов, чьи взгляды перекликаются с религиозными. В свою очередь, решая вторую сторону основного вопроса, философы делятся на стоящих на точке зрения познаваемости мира, и агностиков, отрицающих возможность познания действительности. Если же идти дальше, то в свою очередь отношение человека к миру троякое - познавательное, практическое, ценностное. Каждое из них решает свой вопрос - что я могу знать?; что я должен делать?; на что я могу надеяться? Как мы уже отметили выше, вопрос, который изначально решала философия, это вопрос о том, что есть мир, что мы знаем о нем, поскольку без этого не решить и вопрос об отношении человека к миру. Но познание мира было делом не только философии. Особенность философии состоит в том, что она изначально выступала как универсальное теоретическое познание, как познание всеобщего, всеобщих принципов бытия. Именно это отграничивало и отграничивает философию от конкретных наук. Наряду с этим философия, как уже отмечалось выше, призвана решать вопросы, связанные с познаваемостью мира: не только познаваем ли мир, но и каковы средства проверки истинности наших знаний и т.д. Но философствовать - значит решать и проблемы ценности, практического разума, как сказал бы Кант, прежде всего проблемы нравственности и среди них тот самый важнейший вопрос, который впервые поставил Сократ: "Что есть добро?" Суть философствования, таким образом, не просто и не только в обретении знаний о мире в целом, но и в том, чтобы воспитывать человека, указывать ему высшие цели в соответствии с иерархией нравственных ценностей, учить умению подчинять свои поступки этим высшим нравственным целям. Без этого сама жизнь человеческая лишается смысла, а человек перестает быть человеком. Это тем вернее, если учесть, что человек есть высшая ценность, что он и его счастье есть высшая цель. Определение путей достижения этой цели есть одна из центральных задач философии. Развивая дальше понимание философии, распространив принципы материализма на понимание истории. К.Маркс вскрыл тот факт, что философия есть и форма исторического знания, раскрыл связь философии с практикой, установил, что отношение человека к природе опосредуется общественным бытием, трудом, практикой. В итоге философия выступила не только в виде обобщенного взгляда на природу, но и в качестве обобщенного взгляда на общество и его подсистемы. Поле деятельности философии определяется тем, что она, как мы уже отметили выше, есть квинтэссенция культуры. Поэтому содержание философской науки представляло достаточно сложную систему. Сложность и многогранность философского знания показал уже Гегель. Задача целостного осмысления с философских позиций как природной, так и социальной реальности через оппозицию человека и мира остается важнейшей и сегодня, особенно в связи с коренными переменами во всех сферах нашей жизни и потребностями осмысления этих перемен. 4. Основне питання філософіїта специфіка його розв”язання в історії філософії : матеріалізм, ідеалізм, дуалізм. Если быть точным, то принято говорить, что "основной вопрос философии" – это вопрос об отношении сознания и бытия . Но если быть здравомыслящим, то понять причем тут сознание и бытие , кто это такие, а, тем более, как они между собой должны относиться – затруднительно и малорезультативно. Поэтому, проще его назвать вопросом о первозначимости материального и духовного .Итак, философов, согласно предлагаемому ими решению этого вопроса, можно разделить на материалистов и идеалистов . Т.е. на тех, кто считал, что в мире первой была «материя» (строительный материал), а потом появилась «идея» — т.е. образ, мысль, как из этого материала что-то получить. Другие же считали, что сначала должно было быть нечто определяющее ход и суть или, хотя бы, цель «построения» из материи того, что из нее в конце концов и получилось, сама же материя выглядит как подручное средство для воплощения идеи. Были, конечно, и те философы, кто решил не мудрствуя лукаво, сказать, что было сразу оба два начала. Так тех философов и называют: дуалисты Почему этот вопрос нужно считать основным, одному Энгельсу известно. Повернул к своему закату 19 век, в эту эпоху вопрос о происхождении природы и общества, о первых и последних шагах эволюции решался очень бурно, и, по-видимому, действительно казался важным. Именно тогда мистер Дарвин подарил людям лохматого и хвостатого родственника, а покойный друг Энгельса пообещал им коммунизм. И, учитывая это, не трудно понять, почему из учений всех философов понадобилось выковыривать то , что они считали (или, на худой конец, могли бы считать) первым . Можно заметить, что по сути этот вопрос очень напоминает "вопрос о курице и яйце": невозможно сказать, что было прежде, хотя понятно, что что-то должно таковым быть.Сторонников материализма за историю человечества нашлось не очень-то много. Великому немецкому мыслителю пришлось взять себе в компанию, по сути, только "стихийных материалистов" из полу-первобытной Древней Греции – тех кто считал за первооснову мира воду, воздух и т.д., да Демокрита (с его мифологическим соратником Левкиппом), по мнению которых, атомы летали как пылинки в чулане, соединяясь и распадаясь. Все прочие философы были более-менее нормальные люди и полагали, что во всем должен быть изначальный смысл. В том смысле, что смысл должен быть изначальнее. То есть, либо вместе с материей, либо даже раньше нее, должно быть нечто, что эту материю будет упорядочивать. (мир из пылинок – это, конечно, хорошо, но бессмысленно) Для понятности современному человеку можно сказать, что это "нечто упорядочивающее" называется "Законы Вселенной", "Бог", и т.п., по ходу истории это обозначалось и называлось по-разному. Здесь Энгельс в своем учении, доставшемся ему по дружбе, оказывался в очень трудном положении: говоря о "законах развития природы", он вынужден был бы признать, что не законы появились из природы, а природа появилась по ним. В противном случае (в очень противном для Энгельса случае), получалось бы, что природа начала развиваться как попало. Тогда не понятно что, собственно, они с другом – великие теоретики материализма – изучали и описывали. В конце концов, пришлось отмазаться, что, дескать, ОВФ, это не столько вопрос о первенстве материального или духовного, сколько о том, что именно считать материальным, а что духовным. Это сделало ОВФ еще более туманным, и еще более "основным". 5.Гносеологічна функція філософії. Філософія і наука. Та частина філософії, яка займає­ться пізнанням, називається гносеологією Философия на протяжении всего своего развития была связана с наукой, хотя сам характер этой связи, а точнее, соотношение фило- софии и науки с течением времени менялось. На начальном этапе философия была единственной наукой и вклю- чала в себя всю совокупность знаний. Так было в философии древнего мира и в период средневековья. В дальнейшем развертывается процесс специализации и дифференциации научных знаний и их отмежевания от философии. Этот процесс интенсивно идет, начиная с XV-ХVI вв. и достигает верхнего предела в ХVII-ХVIII вв. На этом втором этапе конкретно-научное знание носило преиму- щественно эмпирический, опытный характер, а теоретические обобще- ния делала философия, притом чисто умозрительным путем. При этом достигались нередко и положительные результаты, но было нагорожено и немало вздора. Наконец, в третий период, начало которого относится к Х1Х в., наука частично перенимает у философии и теоретическое обобщение своих результатов. Универсальную, философскую картину мира филосо- фия может теперь строить лишь вместе с наукой, на основе обобщения конкретно-научных знаний. Необходимо еще раз подчеркнуть, что типы мировоззрения, в том числе и философского, многообразны. Последнее может быть и науч- ным, и ненаучным. Научное философское мировоззрение в большей мере формирует и представляет учения философского материализма, начиная с наивного материализма древних через материалистические учения ХVII-ХVIII вв. к диалектическому материализму. Существенным приобретением ма- териализма на этом этапе его развития явилась диалектика, которая, в отличие от метафизики, рассматривает мир и отражающее его мышле- ние во взаимодействии и развитии. Диалектика уже потому обогатила материализм, что материализм берет мир таким, каков он есть, а мир развивается, тон диалектичен и в силу этого без диалектики не мо- жет быть понят. Философия и наука тесно взаимосвязаны. С развитием науки, как правило, происходит прогресс философии: с каждым делающим эпоху открытием в естествознании, как отмечал еще Ф.Энгельс, материализм должен менять свою форму. Но нельзя видеть и обратных токов от фи- лософии к науке. Достаточно указать на идеи атомизма Демокри- та,оставившие неизгладимый след в развитии науки. Философия и наука рождаются в рамках конкретных типов культу- ры, взаимно влияют друг на друга, решая при этом каждая свои зада- чи и взаимодействуя в ходе их решения. Философия намечает пути разрешения противоречий на стыках на- ук. Она также призвана решать и такую задачу, как уяснение самых общих оснований культуры вообще и науки, в частности. Философия выступает как мыслительный инструмент, она вырабатывает принципы, категории, методы познания, которые активно применяются в конкрет- ных науках. В философии, таким образом, отрабатываются общемировоззрен- ческие и теоретико-познавательные основы науки, обосновываются ее ценностные аспекты. Полезна или вредна наука? Ответ на этот вопрос и подобные ему помогает в наши дни найти именно философия. Завершая, остановимся еще на одном вопросе: философия и об- щество. Философия - продукт своего времени, она связана с его проблемами и потребностями. Иначе говоря, корни философии любой эпохи следует видеть не только в воззрениях философских предшест- венников, но и в социальном климате эпохи, в ее связи с интересами определенных классов. Социальные интересы безусловно влияют на от- бор материала из теоретического наследства, на философскую ориен- тировку, связанную с социальными ситуациями. Но все это не следует преувеличивать, а тем более абсолютизи- ровать, как это делалось в недавнем прошлом. Больше того, было бы непозволительным упрощенчеством оцени- вать философские позиции как истинные или ложные в качестве зер- кального отражения классового размежевания. И, конечно же, ничего, кроме вреда, не принесла нам и нашей философии установка: кто не с нами, тот против нас, кто не с нами, тот не владеет истиной. По- добный подход к партийности, классовости философии, такое ее вуль- гарное толкование привели к самоизоляции нашей философии. А между тем зарубежная философская мысль шла вперед и многие ее "наработ- ки" могли бы и обогатить нас. Сегодня необходим свободный обмен мыслями, мнениями как усло- вие нормального развития философской мысли. Научная философия обя- зана стоять на точке зрения непредвзятого исследования, а философ должен быть не только идеологом, но и человеком науки. Философия научна постольку, поскольку она связывается с действительностью через конкретно-научные знания. Философия научна не в том смысле, что она за ученых решает их задачи, а в том, что она выступает как теоретическое обобщение человеческой истории, как научное обосно- вание современной и будущей деятельности людей. Это верно для всех сфер жизни - для анализа познавательных проблем, где исходное - изучение истории познания, истории науки; для анализа техники и технической деятельности - обобщение истории развития техники. Аналогичный подход характерен для философии и в сфере политики, морали, религии и т.д. Философский анализ, таким образом, строится на базе строго научного исследования реальных исторических связей. Сегодня особое значение приобретают исследования всемирно-ис- торических противоречий - человек и природа, природа и общество, общество и личность, решение собственно человеческих, гуманитарных проблем в увязке с проблемами судеб цивилизации, с разрешением це- лого комплекса глобальных проблем. Все это требует от каждого ов- ладения философией, философской компетентности, мировоззренческой зрелости и культуры. 6, Суспільно-історичний характер філософії. Філософія в системі культури. КУЛЬТУРА (от лат. cultura — возделывание, воспитание, образование, развитие, почитание), специфический способ организации и развития человеческой жизнедеятель­ности, представленный в продуктах материального я духовного труда, в системе социальных норм и учреж­дений, в духовных ценностях, в совокупности отноше­ний людей к природе, между собой и к самим себе. В по­нятии Культура фиксируется как общее отличие человеческой жизнедеятельности от биологических форм жизни, так и ка­честв. своеобразие исторически-конкретных форм этой жизнедеятельности на различных этапах обществ, раз­вития, в рамках определенных эпох, общественно-экономических формаций, этнических и национальных общностей (напр., античная Культура, социалистическая Культура). Культура характеризует также особенности поведения, сознания и деятель­ности людей в конкретных сферах обществ, жизни. В Культуре может фиксироваться способ жизнедеятельности отд. индивида (личная Культура) Первоначально понятие Культура подразумевало целенаправленное воздействие человека на природу (обработка земли и пр.), а также воспитание и обучение самого человека. Хотя само слово «Культура» вошло в обиход европейской социальной мысли лишь со 2-й пол. 18 в., более или менее сходные представления могут быть обнаружены на ранних этапах европейской истории и за её пределами Эллиы видели в «пайдейе», т. е. «воспитанности», главное своё отличие от «некультурных» варваров. В поздне-римскую эпоху, наряду с представлениями, передаваемыми основным смыслом слова «Культура», зародился, а в средние века получил распространение иной комплекс значений, пози­тивно оценивавший гор. уклад социальной жизни и более близкий к возникшему позднее понятию цивилизации. Слово «Культура» стало ассоциироваться с признаками личного совершенства. В эпоху Возрождения под совершенством Культуры начали понимать соответствие гуманистическому идеалу человека, а в дальнейшем — идеа­лу просветителей.Вместе с тем уже в рамках Просвещения возникала «критика» Культуры и цивилизации (Руссо), противопоставляющая испорченности и моральной развращённости «культурных» наций простоту и чистоту нравов народов, находившихся на патриархальной ступени развития. Эта критика была воспринята немецкой классической философией, придавшей ей характер общетеоретического осмысления противоречий и коллизий буржуазной цивилизации. Выход из этой ситуации немецкие философы искали в сфере «духа», в сфере морального (Кант), эстетического (Шиллер, романтизм) или философского (Гегель) сознания, которые и выдаются ими за область подлинно культурного существования и развития человека. Культура с этой точки зрения предстаёт как область духовной свободы человека, лежащая за пределами его природного и социального су­ществования. Немецкому философско-историческому сознанию свойственно признание множества своеобразных типов и форм развития Культуры, располагающихся в определенной исторической последовательности и образующих в совокупности единую линию духовной эволюции человечества.С последней трети 19 в. изучение Культуры развивалось и в рамках антропологии и этнографии. При этом скла­дывались различные подходы к Культуре. Положив начало т. н. культурной антропологии, английский этнолог Тайлор определял Культуру путём перечисления её конкретных эле­ментов, но без уяснения их связи с организацией общества и функциями отд. культурных институтов. Американский учёный Боас в нач. 20 в. предложил метод де­тального изучения обычаев, языка и др. характеристик жизни примитивных обществ и их сравнения, позво­лявший выявить исторические условия их возникновения. Американский антрополог А. Крёбер перешёл от изучения культурных обычаев к понятию «культурного образ­ца»; совокупность таких «образцов» и составляет систе­му Культуре. В функциональных теориях Культуры, ведущих своё начало от английских этнологов и социологов Малиновского и Радклифф-Брауна (т. н. социальная антропология), основным становится понятие социальной структуры, а Культура рассматривается как органическое целое, анализируе­мое по составляющим его институтам. Структуру со­циальные антропологи рассматривают как формальный аспект устойчивых во времени социальных взаимодействий, а Культура определяется как система правил обра­зования структуры при таких взаимоотношениях. Функции Культуры состоят во взаимном соотнесении и иерархическом упорядочении элементов социальной системы. Постулаты этой теории были подвергнуты критике Парсонсом, Мертоном, использовавшими понятие Культура для обозначения системы ценностей как органической части социальной системы, определяющей степень её упо­рядоченности и управляемости (см. Структурно-функциональный анализ). В культуроведении получают раз­витие и др. подходы к изучению Культуры. Так, на основе возникшей в рамках культурной антропологии тенденции рассматривать роль Культуры при передаче социаль­ного наследия от поколения к поколению было развито представление о коммуникативных свойствах Культуры. При этом язык стал считаться основой для изучения строения Культуры, что способствовало внедрению в культуроведение методов семиотики, структурной лингвистики, математики и. Однако структурная антропология неправомерно рассматривает Культуру как чрезвычайно стабильную конструкцию, не учитывает динамики исторического развития Культуры, связь Культуры с актуальным состоянием общества, роль человека как творца Культуры. С попыткой решить проблему «Культура — личность» связано возникновение особого направления психологии К. [Р. Бенедикт, М. Мид, М. Херсковиц (США) и др.]. Опираясь на концепцию Фрейда, истолковавшего Культуру. как механизм социального подавления и сублимации бессознательных психических процессов, а также на концепции неофрейдистов Г. Рохейма, К. Хорни, X. Салливана (США) о Культура как знаковом закреплении непосредственно психических переживаний, представители этого направления интерпретировали Культуру как выражение социальной общезначимости свойственных человеку основных психических состояний. 7.Методологічна функція філософії. Діалектика та метафізика. Каждый ф. концепция явл. взгл. на мир., предст. собой метод позн-я. Ф. разраб. всеобщ., обоснов. частные и общенауч. методы позн-я - выполн. методологич. F. Ф. Диал-ка - наука о наиб. общ. законах разв-я прир., о-ва и мышл-я. Научному пониманию Д. предшествовала долгая история, само понятие Д. возникло в ходе переработки и даже преодоления первонач. смысла термина. Уже античн. ф. подчеркнула изменчивость всего существующего, поняла действит-сть как процесс, осветила роль, какую в этом пр-се играет переход всякого свойства в противоположное (Гераклит, отчасти милетск. мат-сты, пифагорейцы). К подобным иссл-ям еще не применялся термин Д. Первонач. этим термином обозначались: 1) способность вести спор посредством вопр. и отв.; 2) иск-во классификации понятий, разделения вещей на роды и виды. Аристотель счит. изобретателем Д. Зенона, к-рый подверг анализу противоречия, возник. при попытке мыслить понятия движения и множества. Сам Арист. отличает Д. от аналитики как науку о вероятн. мнениях от науки о док-ве. Платон вслед за элеатами опред. истинное бытие как тождеств. и неизменное, но обосновыв. диалект. выводы о том, что высшие роды сущего могут мыслиться только т.о., что каждый из них есть и не есть, равен себе самому и не равен, тождествен себе и переходит в свое иное. Сл. бытие заключает в себе противоречия: оно едино и множественно, вечно и преходяще, неизменно и изменчиво, покоится и движется. Противоречие - необх. условие для побуждения души к размышлению. Это иск-во и является, по Платону, искусством Д. Развитие Д. продолжали неоплатоники. В философии феод. о-ва - в схоластике Д. стали называть формальн. логику, к-рая была противопоставлена риторике. В эпоху Возр. диал. идеи о совпадении противоположностей выдвиг. Ник. Кузанский и Бруно. В Нов. время Декарт и Спиноза (Д. в космогонии, С. в учении о субстанции как о самопричине) дают образцы диал. мышления. В 18 в. во Франции богатством диал. идей выдел. Руссо и Дидро. Первый исслед. противоречия как условие истор. разв-я, второй, кроме того, противоречия в совр. ему обществ. сознании. Важнейшим до Маркса этапом в развитии Д. стал нем. классич. идеализм, к-рый в отличие от метафизич. материализма рассм. действительность не только как предмет познания, но и как предмет деят-сти. Вместе с тем незнание истинной, материальной, основы познания и деят-сти субъекта привело к ограниченности и ошибочности диал. идей нем. идеалистов. Первым пробил брешь в метафизике Кант. Он указал на значение противоп. сил в физич. и космогонич. процессах, ввел впервые после Декарта идею разв-я в познание природы. В теор. познания Кант развив. диал. идеи в учении об антиномиях. Однако Д. разума, по Канту, иллюзия, и она устраняется, как только мысль возвр. в свои пределы, огранич. познанием одних явлений. Вершиной в развитии домарксистской Д. была идеалистич. Д. Гегеля. Гегель впервые представил весь природн., историч. и духовн. мир в виде процесса, т. е. в беспрерывном движении, изменении, преобразовании и развитии, и сделал попытку раскрыть внутр. связь этого движения и развития. В отл. от абстр. определений рассудка Д., по Гегелю, есть такой переход одного определения в др., в к-ром обнаруживается, что эти определения односторонни и ограниченны, т. е. содержат отрицание самих себя. Поэтому Д. есть, согласно Гегелю, движущая душа всякого научного развертывания мысли и предст. собой единств. принцип, кот. вносит в содержание науки имманентную связь и необходимость". Рез-т Д. Гегеля далеко превзошел то значение, к-рое ей отвел он сам. Истинно научное понимание Д. было создано Марксом и Энгельсом. Отбросив идеалистич. содержание ф. Гегеля, они построили Д. на основе материалистич. понимания историч. процесса и развития познания, обобщения реальн. процессов, происх. в природе, о-ве и мышлении. В научной Д. органически сочетаются законы развития как бытия, так и познания, ибо они по своему содержанию тождественны, отличаясь только по форме. Сл. материалистич. Д. не только онтологическ., но и гносеологич. учение, логика, рассматривающая мышление и познание равным образом в становлении и развитии, т.к. вещи и явления есть то, чем они становятся в пр-се развития, и в них, как тенденция, заложено их будущее, то, чем они станут. В этом смысле и теория познания рассматривается материалистич. Д. как обобщенная история познания и каждое понятие, каждая категория несм. на свой предельно общий характер, отмечены печатью историчности. Гл. категорией материалистич. Д. является противоречие. В учении о противоречиях она вскрывает движущую силу и источник всякого развития; в нем содержится ключ ко всем остальным категориям и принципам диал. развития: развитие путем перехода колич. изменений в качественные, перерыв постепенности, скачки, отрицание исходного момента развития и отрицание самого этого отрицания, повторение на высшей основе нек-рых сторон, черт первоначального состояния. Материалистич. Д. предст. собой ф. метод иссл-я природы и о-ва. Только с позиции Д. можно понять сложный, полный противоречий путь становления объ. истины, связь на каждой ступени развития науки элементов абс. и относительного, устойчивого и изменчивого, переходы от одних форм обобщения к др., более глубоким, мирящейся ни с каким застоем и неподвижностью, делает ее орудием практич. преобразования о-ва, помогающим объ. учитывать историч. потребности обществ. развития, несоответствие старым форм новому содержанию, необходимость перехода к высшим формам, способствующим прогрессу чел-ва. Метафизика. Термин М. возник в 1 в. до н.э. как обознач. части ф. наследия Аристотеля и буквально означает то, что следует после физики. Сам Арист. называл этот, по его убеждению важнейший, раздел своего ф. учения первой ф-ей, исследующей якобы высшие, недоступные для органов чувств, лишь умозрительно постигаемые и неизменные начала всего существующего, обязат. для всех наук. В этом смысле термин М. употреблялся в последующей ф. В ср.в. ф. М. служила теологии как ее ф. обоснование. Прибл. к 16 в. наряду с термином М. применялся в равном значении термин онтология. У Декарта, Спинозы и др. фил-в 17 в. М. выступала еще в тесной связи с ест.-науч. и гуманит. знанием. Эта связь была утрачена в 18 в. В Нов. время возник. понимание М. как антидиалектич. способа мышления, как рез-та односторонности в познании, когда рассматривают вещи и явления как неизменные и независимые друг от друга, отрицают внутр. противоречия как источник развития в природе и о-ве. Исторически это было обусловлено тем, что научно-ф. познание, кот. в древности и в эпоху Возр. рассматривало природу в целом, в движении, развитии, теперь, в связи в углублением и дифференциацией науч. знания, расчленяло ее на ряд изолир. областей, рассматриваемых вне связи друг с другом. Впервые термин М. в смысле антидиалектики употребил Гегель, имел в виду также то, что прежняя М., как правило, строилась антидиалектически. Это сближает два разных значения термина М. 8. Основі філософські школи стародавньої Індії OTTO Філософія Стародавньої Індії Перші філософські течії та школи виникли у найдавніших регіонах людської цивілізації на початку VI ст. до. н.е. в Стародавній Індії, Стародавньому Китаї та Греції. Староіндійська філософія розвивалась у школах, так званих «дашанах». Існували дашани астиків і дашани нестиків. Ці дашани проповідували різко полярні ідеї, які групувались на визнанні або запереченні Вед. «Веда» (в перекладі з санскриту означає «знання») – це збірник текстів на честь богів. До складу дашан астиків входили такі школи, які визнавали авторитет Вед. Це ортодоксальні вчення: веданта, санкх'я, йога, ньяя, вайшешика, шиманса. До складу даша­ни нестиків (неортодоксальні школи) входили вчення: чарваків, бу­ддизму, джайнізму. Одним з найдавніших ідеалістичних вчень був брахманізм. Його прихильники вважали, що світ складається з не­видимого, непізнаного, незмінюваного духу «брахмана», що не має ні початку, ні кінця. З точки зору представників цієї школи слід роз­різняти душу і тіло. Буддизм – це водночас і релігійне і філософське вчення. Воно виникло у VI – V ст. до н.е. і в ході істо­ричного розвитку стало однією з найпопулярніших релігій разом з християнством та ісламом. Згідно з легендою, засновником буддиз­му був Сіддхартха із роду Гаутами. Сіддхартха, майбутній Будда. Шляхом внутрішнього споглядання він пізнав вічні істини: 1) Життя – це страждання. 2) Страждання має свою причину. 3) Корінь страждання – жадоба до життя. 4) Шляхів виходу із страждання — 8. В основі буддійського вчення про природу речей лежить вчення про дхарми — «носії своєї ознаки – частинки, або елементи». За вченням буддистів, дхарми – це частинки, що являють собою ніби тканину світової речовини. Вони проникають в усі явища психічного і матеріального світів і перебувають у русі, кожну секунду спалахуючи і згасаючи. Кожний рух означає поро­дження нового спалаху і нового затухання. В буддійській філософії прийнято порівнювати світло з потоком, який тече з самого початку, вічно змінюючись і перероджуючись. Було розроблено кілька кла­сифікацій дхарм-елементів. Ранній буддизм вже знав про поділ бут­тя на виявлене – сансара, і буття невиявлене – нірвану . Буддизм утверджував єдність матеріально­го і психічного світів. Поряд з ідеалістичним напрямом розвитку філософії в Індії роз­вивалось і стихійно-матері-алістичне вчення – чарвака . Чарвака утверджує єдиною реальністю, що існує в світі, матерію. За основу світу вона визнає наявність чотирьох елементів: земля, вода, вогонь, повітря. Чарваки виступали з критикою релігії, зокрема буддизму. 9. Зародження філософії у стародавньому Китаї. OTTO Перші філософські течії та школи виникли у найдавніших регіонах людської цивілізації на початку VI ст. до. н.е. в Стародавній Індії, Стародавньому Китаї та Греції. Зміна традиційних общинних суспі­льних відносин на основі економічного прогресу, поява грошей, суб'єктивної реальності, розвиток наукових знань, насамперед в га­лузі астрономії, математики, медицини створили умови для розвит­ку філософії в Стародавньому Китаї. Найвпливовішим ідеалістичним напрямом, що виникає в VI–V ст, до н.е. і зберігає своє значення аж до наших днів, було філософське вчення видатного мислителя Конфуція, яке діс­тало назву конфуціанства. Першим етапом у становленні конфуціанст­ва була діяльність самого Конфуція. У його особі конфуціанство стано­вило етико-політичне вчення, в якому центральне місце посідали питання природи людини, її етики і моралі, життя сім'ї та управління державою. Проблеми космогонії, онтології, гносеології, логіки були в стадії започаткування. Характерною рисою вчення Конфуція є антро­поцентризм. У центрі уваги його вчення перебувають проблеми люди­ни. Він розробляє концепцію ідеальної людини, благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі високих моральних якос­тей та культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є по­няття «жень» – гуманність; «сяо» – синівська повага до батьків; «юе» – музика; «лі» – етикет. Важливе місце у конфуціанстві займає концепція «чжен мін» – «виправлення» імен, тобто приведення речей у відповід­ність до їх назв. Першою філософією матеріалістичного напряму в Китаї був даосизм. Його засновником вважається Лао-цзи (VI—V ст. до н.е.). Даосизм наго­лошує на діалектичній ідеї загальної рухомості і мінливості світу. Дао – це шлях, надбуття, це єдине, вічне і безіменне, без­тілесне і безформне, невичерпне і безкінечне у русі; воно – ос­нова всього сущого. Життя природи і людини підпорядковане не волі неба, як було прийнято вважати в конфуціанстві, а всезагальному закону «дао». Згідно з цим законом будь-яка річ, досягши певного ступеня розвит­ку, перетворюється на свою протилежність. Огляд розвитку філософських уявлень стародавніх цивілізацій дає змогу зробити висновок про тривалість цього процесу. Філософ­ська думка поволі звільнялась від міфологічних уявлень. З самого початку процесу виникнення філософії матеріалізм та ідеалізм з'являються одночасно. Пізнавальне ставлення до світу підпорядко­вується життєвій практиці звільнення душі від потоку перевтілень в Індії та завданню вдосконалення людської поведінки в Китаї. 10.Антична філософія Греції, її характер та основні етапи розвитку." Духовная Европа имеет место рождения", - сказал Э. Гуссерль, немецкий философ, живший и работавший в конце XIX- начале XX века. Это место - Греция VII-VI столетий до Рождества Христова. Эту же мысль в той или иной форме высказывает большинство философов самых различных направлений. "Греки навсегда останутся нашими учителями",- писал К. Маркс. Древняя греческая философия - общепринятый духовный исток современной философии, всей европейской культуры. Поэтому истоки самой греческой философии также являются предметом пристального внимания. Возникновение философии - сложное взаимодействие изменившихся социальных и индивидуальных потребностей и возможностей их реализации. Взаимодействие мифологических представлений и зарождающегося научного знания, с одной стороны, особой социальной атмосферы, с другой, и привело к возникновению философии - качественно нового явления, отличного от древнего мифа, предфилософских представлений, житейской мудрости и эмпирических наблюдений. Формирование греческой философии связано с именами Фалеса, Анаксимена, Анаксимандра, Гераклита, Эмпедокла, Анаксагора, с философами Элейской школы.Греческая философия выступала, как нерасчлененная, всеобъемлющая наука, как наука наук, включающая в себя вследствие неразвитости научного мышления все области знания.История древнегреческой философии - это история борьбы первоначального, наивного материализма против различных идеалистических учений. На протяжении VI-IX вв. до нашей эры в Греции происходил бурный расцвет культуры и философии. За этот период были созданы новое немифическое мировоззрение, новая картина мира, центральным элементом которой стало учение о космосе. В центре внимания первых греческих философов стоит проблема первоначала.Одни философы (натурфилософы) считали, что основой вещей является чувственно воспринимаемые элементы кислород, огонь, вода, земля и определенное вещество - апейрон; другие (пифагорейцы) видели ее в математических атомах; третьи (элеаты) усматривали основу мира в едином, незримом бытии; четвертые (Демокрит) считали такой основой неделимые атомы; пятые (школа Платона) - земной шар лишь тень, результат воплощения царства чистой мысли.Разумеется, все эти философские направления были во многих отношениях наивными и противоречивыми друг другу. Не порвав еще до конца с мифологией, они отводили богам, сверхестественным силам второстепенное, а то и третьестепенное место, пытались познать мир из него самого.На первых порах древнегерческие философы не осознавали, что основной вопрос философии может иметь разное значение, но уже в V в. до н.э. (Платон, Демокрит) четко обозначились две противоборствующие линии, борьба между которыми проходит через всю дальнейшую историю философии.Три периода в развитии античной философии:В истории греческой философской мысли, начиная с Гегеля, принято выделять три основных периода. Первый период - формирование греческой философии (VI в. до н.э.), философия, так называемых, "досократиков". Второй период - расцвет греческой философской мысли (V-VI вв. до н.э.), в центре его находится философия Сократа и его последователей, философия Платона и Аристотеля. Третий период - закат и, затем, упадок (III в. до н.э.-V в. до н.э.), греко-римская философия. Первый период - VI век до н.э. Это философия периода образования рабовладельческого общества. Первоначальный, наивный материализм, который был одновременно стихийно-диалектическим взглядом на мир, представлен на этом этапе милетской школой и Гераклитом. Материалистические школы - милетская и эфесская - боролись с идеалистическими и антидиалектическими взглядами пифагорейской и элейской школ. Философы милетской школы Фалес, Анаксимен, Анаксимандр - исходили из признания единого, вечно движущегося материального первоначала. Представители пифагорейской школы развивали мистическое учение о "гармонии" в природе и в обществе, исключающей борьбу противоположностей. Элейцы (Ксенофан, Парменид, Зенон, Мелисс) представлению об изменчивости и многообразии природы противопоставили учение о неподвижном и неизменном бытии. Элейская школа положила начало идеализму.Второй период - V век до н.э. На этом этапе предмет философии расширился и углубился. Вопрос о строении материи встал в центре внимания всех материалистических школ, связанных с именами Анаксимена, Эмпедокла и Демокрита.Третий период - философия периода кризиса и упадка рабовладельческого общества. Материалистическая линия античной философии была продолжена в этот период Эпикуром и его школой. Эпикур - материалист, атеист и просветитель - возрождает атомистическое учение Демокрита и защищает его от нападок мистиков и теологов. Эпикур вносит в это учение ряд изменений. 11. Космоцентризм ранней древнегреческой Ф. На протяжении VI-IV вв. до н.э. в Греции происходил бурный расцвет культуры и Ф. За этот период были созданы новое немиф. мировоззрение, новая картина мира, центральным элементом к-рой стало учение о космосе. Космос охватывает Землю, человека, небесные светила и сам небесный свод. Он замкнут, имеет сферическую форму и в нем происходит постоянный круговорот - все возникает, течет и изменяется. Из чего возникает, к чему возвращается никто не знает. Одни греческие ф-ы (натурф-ы) считают, что основой вещей является чувственно воспринимаемые элементы кислород, огонь, вода, земля и определенное вещество – апейрон; другие (пифагорейцы) видели ее в математических атомах; третьи (элеаты) усматривали основу мира в едином, незримом бытии; четвертые считали такой основой (Демокрит) неделимые атомы; пятые (школа Платона) - земной шар лишь тень, результат воплощения царства чистой мысли. Разумеется все эти Ф. направления были во многих отношениях наивными и противоречивыми друг другу. Не порвав еще до конца с мифологией, они отводили богам, сверхестественным силам второстепенное, а то и третьестепенное место, пытались познать мир из него самого. На первых порах древнегерческие ф-ы не осознавали, что основной вопрос Ф. может иметь разное значение, но уже в V в. до н.э. (esp.Платон, Демокрит) четко обозначились две противоборствующие линии, борьба между к-рыми проходит через всю дальнейшую историю Ф. 12. Вчення про буття та пізнання, проблема людини і суспільства у філософії Платона. Платон (427 - 347 рр. до н.е.). Якщо Демокріт відомий як тво­рець першої послідов-ної системи матеріалізму (лінія Демокріта), то Платон виступив у ролі творця першої послідовної системи ідеаліз­му, яка дістала назву – лінії Платана. Він перший визначив філо­софію як науку, що будується на абстрактних поняттях (ідеях), за­снував свою школу в Афінах – Академію. Збереглася значна частина творчої спадщини Пла­тона, яка складається з 334 діалогів, «Апології Сократа» і 13 листів. Основа платонівського розуміння буття ґрун­тується на ідеалістичному розв’язанні основного питання філософії. Первинним у бутті виступають ідеї, абстрактні поняття, які носять назву – універсалів з погляду Платона, ідеї вічні, незмінні, доско­налі, а тому становлять буття у найбільш можливій повноті свого вияву. Що ж до матерії, то вона являє собою «нульове буття», або небуття, ніщо. Ідея та ма­терія активно співіснують і взаємодіють. Результатом цієї взаємодії є і речі навколишнь­ого чуттєвого змінно­го світу. Але речі навколишнього світу не є чимось «чисто» матері­альним, бо «чиста» матерія це ніщо. Ідеї, за Платоном, є не що інше, як речі, тільки по­збавлені просторово-часової обмеженості, очищені від матерії, увічнені і досконалі. Речі повсякденного світу є чимось менш досконалим і становлять копію якогось оригіналу, його «тінь». Цим оригіналом є ідея. Згідно з вченням Платона процес пізнання являє собою процес пригаду­вання душі. Це властиве тільки людській душі, яка до переселення в тіло існує в царстві ідей. Вселяючись у тіло, душа забуває про те, що споглядала, але за пев­них умов вона здатна пригадати забуте. Пізнання ж істинної дійсності – світу ідей – можливе лише за допомогою розуму. Методами пізнання, з точки зору Платона, є діалектика та математика. Діалектика – здатність ставити пи­тання і давати відпо­віді на них. Математика (геометрія) здатна вивести людину із світу почуттів та невизначеності у світ ідеального сущого. Людина та суспільство у вченні Платона існують як єдине ціле. Індивідуальна добродійність і суспільна справедливість – це два основні полюси людського життя, які ма­ють бути узгоджені між собою. Звідси необхідність відповідного су­спільного укладу буття, за ідеал якого править узгодженість окремої людської добродійності з державним ладом у цілому. Розглядаючи форми державності, Платон визначає дві «правиль­ні» з них – монархію та аристократію. Сюди він відносить і демок­ратію, якщо остання дотримується законів, чо­тири «неправильні» – беззаконну демократію, теократію, олігархію і тиранію. Першу мо­дель ідеальної держави Платон розробляє у діалозі «Держава». За своїми основними рисами ідеальна держава у Платона – це поліс. Його поліс – це «правління кращих» (аристократія). Цінними для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава не повинна бути узурпато­ром, а має діяти на благо суспільства, і керу­вати нею повинні чесні і кваліфіковані люди (філософи). Саме в цьому напрямі йдуть зараз дискусії про роль держави у суспільстві та її морально-професійний уклад. 13. Філософія Арістотеля та її вплив на розвиток філософської думки. Арістотель (384 - 322 рр. до н.е.) – провідний філософ класич­ного періоду, який у своїх поглядах поєднував матеріалізм з ідеалізмом. Навчався у Платона в Академії, був вихователем 13-річного Олександра Македонського, створив свою філософську школу – Лікей. Згодом її назвали школою перипатетиків (від грец. «прогулянка»). Арістотель піддає критиці вчення свого вчителя Платона. Критика ця мала принциповий характер: «Платон ме­ні друг, але істина дорожча». З точки зору Арістотеля суще не може існувати окремо від речей. Буття у нього існує як єдність матерії та форми. Матерію Арістотель розглядає як можливість. Для того щоб із можливості виникло щось дійсне, матерія повинна мати фор­му, яка перетворює її на актуальне суще. Наприклад, якщо ми візьмемо мідну кулю, то матерією для неї буде мідь, а формою – кулеподібність; по відношенню до живої істоти матерією є її тілесний склад, а формою – душа, котра забезпечує єдність і цілісність всіх її тілесних частин. Форма, за Арістотелем, – активне начало, тоді як матерія – пасивна. Матерія подільна до нескінченності, форма неподільна і тотожна самій речі. Найвищою сутністю Арістотель вважає чисту (очищену, звільнену від матерії) форму. Врешті-решт Арістотель доводить відрив матерії від форми. Звільнена від матерії форма – це вічний двигун, який є джерелом руху і життя, космічно­го цілого. В цьому якраз і виявляється ідеалізм у філософії Арістотеля. Саме через те, що Арістотель вважав першоосновою форму, а не матерію, теологи середньовіччя залучали його до фундаторів бо­гослов’я (поряд з Платоном), оскільки безтілесна форма Арістотеля успішно збігалася з образом безтілесного, але всемогутнього бога. Узагальнюючи сутність старогрецького вчення про буття, можна дійти таких висновків. Для більшості філософів характерне дуаліс­тичне протиставлення двох начал: буття і небуття – у Парменіда, атомів і пустоти – у Демокріта, ідеї і матерії – у Платона, форми і матерії – у Арістотеля. За допомогою цих двох начал філософи на­магалися пояснити буття світу та людини. І другий важливий мо­мент. Старогрецькі мислителі як матеріалісти, так і ідеалісти, були космістами, їхні погляди були спрямовані на розкриття таємниць природи,космосу. Знати, за Арістотелем, – значить знати за­гальне, бо воно є першоначалом за своїм буттям. Універсалії (кате­горії) структурують хаос уявлень (чуттєву цілісність) і роблять останню пізнаваною. Арістотель визначає 10 основних категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, стан, володіння, дія, страждання . Арістотель – фундатор формальної логіки. Він ви­значив три основні закони логіки: 1. Закон тотожності; 2. Закон усунення протиріччя; 3. Закон виключеного третього. За Арістотелем проблеми люди­ни вивчає практична філософія, яка складається з двох частин – етики та політики. Арістотель – фундатор етики евдемонізму, згідно з якою найвище благо людини – щастя. Щасливою людину робить добродійність (арете). Чим вище арете, тим повніше щастя. Арістотель визначає два види чес­нот: етичні (як середина між людськими вадами; наприклад, мужність як середина між відчаєм і боягузтвом) та інтелектуальні. Людина – це суспільна тварина, яка наділена душею та політич­ною свідомістю. Найкраще державне об’єднання – це поліс. Оста­точна мета полісу – щасливе життя. Найкращий лад – це правління найкращих аристократів. Арістотель вважав природним відношення раб–господар , але рабами повинні були бути не елліни а варвари. 14.Основні риси філософії Середньовіччя. Схоластика, етапи її розвитку. Номіналізм та реалізм. Однією з особливостей середньовічної філософії е боротьба між реалістами та номіналістами. Слід зазначити, що реалізм у його середньовічному розумінні не має нічого спільного з сучасним зна­ченням цього терміна. Реалізм – це вчення, згідно з яким об'єктивна реальність (буття) існує у вигляді лише загальних по­нять, або уиіверса л ій. Згідно з вченням реалістів, універсалії існують раніше від речей і незалежно від речей, являючи собою думки та ідеї божественного розуму. І тільки завдяки цьому людський розум має змогу пізнати сутність речей, бо ця сутність є не що інше, як загальне поняття. Зрозуміло, що для реалістів пізнання можливе лише за допомогою розу­му, який має божественну природу. Термін «номіналізм» походить від латинського сло­ва «nomen», що означає «ім'я». На противагу середньовічному реа­лізмові, номіналісти вважали, що реально існують лише поодинокі індивідуальні речі, а загальні поняття (т. зв. універсаліії) – лише назви, знаки або імена, породжені людським мисленням. Основними представниками цього напряму були: Д. Скот, І. Росцелін, У. Оккам. Слід зазначити, що полеміка між реалізмом і номіналізмом поча­лася із суто теологічної проблеми про характер реальності «святої трійці». Реалізм наполягав на істотності, реальності, єдності триєдиного бога. Номіналізм же справді реальними вважав «лики» (іпостасі) трійці. Проте «проблема трійці» була лише зовнішньою формою, так би мовити «офіційним приводом», який в умовах середньовіччя мусив бути теологічного плану. Справжня проблема, що стала пред­метом гострої полеміки, була цілком філософською проблемою ста­тусу реальності категорій загального і окремого. Реалісти, говорячи про єдність «божественної трійці», обґрунто­вували по суті об'єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від мате­ріально-чуттєвого світу існування ідеального (загальних понять, універсалі). Щодо номіналістів, то вони, обґрунтовуючи реальність трійці, відстоювали реальне існування одиничного, окремих речей і явищ. Зрештою це і приводило номіналізм до матеріалістичної тези про об'єктивну реальність матеріально-чуттєвого світу, що виступав у вигляді суми окремих речей. Середньовічна філософія увійшла в історію філософської думки під назвою схоластики. Головна ознака схоластики полягає у тому, що вона свідомо розглядає себе як науку, поставлену на службу тео­логії, як служницю теології. Проте, незважаючи на її абстрактну об­меженість та апологетизм, вона зробила крок вперед у розробці ло-гіко-гносеологічноїта етичної проблематики, яка є досить актуальною для сьогодення (наприклад, вчення про духовний світ людини). 15. Характерні риси епохи Відродження та відображення їх у філософії того часу. Гуманізм, пантеізм, геліоцентризм. Філософія Відродження охоплює період від XIV до початку XVII ст. Вона була новою стосовно Середньовіччя, але не новою стосовно ан­тичності. Відродження – перехідна епоха, і цим значною мірою пояснюється чимало її специфічних рис і насамперед та, завдяки якій майже синонімічною назвою для епохи стає слово «гуманізм». Для епохи Відродження характерним було швидке зростання кіль­кості людей розумової праці. З'являються нові професії, суть яких супе­речить теологічним доктринам. Звичайно, мислителі Відродження були далекі від думки ігнорувати Святе письмо, віру в Бога, але якщо у схоластів центром уваги був Бог, то у гуманістів епохи Відродження – Бог і людина. У філософських поглядах періоду пізнього Відродження, а це вже ХVІ-ХVІІ ст., поряд з гуманістичними тенденціями могутнього розмаху набуває натурфілософське бачення світу. Його філософську основу заклав Микола Кузанський , в якого Бог-творець набуває пантеїстичних рис. Згодом пантеїзм, а також деїзм стають своєрідного формою вираження натуралістичних поглядів мислителів Відродження. Новий напрямок у Ренесансі пов'язаний з такими іменами, як Леонардо да Вінчі , М. Копернік , Джордано Бруно , Тіхо де Браге , Й.Кеплер та ін. Багато з них, окрім Л.Валла, М.Казанського та Д.Бруно, не були філософами в вузькому значенні цього слова. Мистецтво, література, наука домінували над «чистою» філософією, але поряд з мислителями-гуманістами представники натурфілософії теж активно сприяли становленню нового філософського бачення світу майже в усіх країнах Європи. В було засновано друкарство, першу обсерваторію, в 1492 р. Колумб відкрив Америку, з'явилася перша пошта, в 1597 р. Галілей сконструював термометр, Копернік створює геліо­центричну систему. Це були успіхи, які сприяли розвитку філософського мислення, буквально на очах двох-трьох поколінь людей руйнувалась схоластика з її формальнологічними конструкціями. 16.Соціальні теорії єпохи Відродження (Н.Макіавеллі, Т.Мор, Т.Кампанелла) Эпоха Возрождения XV - XVIII вв. - период ранней стадии кризиса феодализма и зарождения буржуазных отношений. Термин "Возрож-дение" употребляется для того, чтобы обозначить стремление веду-щих деятелей этого времени возродить ценности и идеалы античности, однако в этом значении термин "Возрождение" следует трактовать весьма условно. Возрождение на деле означало поиск нового, а не реставрацию старого. Наследием для мыслителей и деятелей Возрождения было средневековье. Объективно эпоху Возрождения следовало бы характеризовать как эпоху перехода, потому, что она является мостом к системе общественных отношений и культуре Нового времени. Именно в эту эпоху закладываются основы буржуазных общественных отношений, получают развитие науки, меняются отношения церкви и государства, формируется идеология секуляризма и гуманизма. Важнейшей отличительной чертой мировоззренческой эпохи Возрождения является ориентация на человека. В Возрождение на передний план выходит светская жизнь, деятельность человека в этом мире, ради этого мира, для достижения счастья человека в этой жизни, на Земле. Философское мышление этого периода можно охарактеризовать как антропоцентрическое. Центральная фигура не Бог, человек. начало всех вещей, человек - центр всего мира. Общество не продукт Божьей воли, а результат деятельности людей. Человек в своей деятельности и замыслах не может быть ничем ограничен. Ему все по плечу, он может всё. Эпoxa Возрождения характеризуется новым уровнем самосознания человека: гордость и самоутверждение, сознание собственной силы и таланта, жизнерадостность, свободомыслие становятся отличительными качествами передового человека того времени. Мировоззрение людей эпохи Возрождения носит ярко выраженный гуманистический характер. Человек в этом мировоззрении истолковывается как свободное существо, творец самого себя и окружающего мира. Бог, по мнению мыслителей данной эпохи, дал человеку свободную волю, и теперь человек должен действовать сам. В философии этой эпохи значительно ослаблены мотивы греховной сущности человека, испорченности его природы. Основная ставка делается не на помощь Божию, а на собственные силы человека. Оптимизм, вера и безграничные возможности человека присущи философии этой эпохи. Важным элементом мировоззрения является также культ творческой деятельности. В эпоху Возрождения материально-чувственная деятельность, в том числе и творческая, приобретает своего рода сакральный характер в ходе ее человек не просто удовлетворяет свои земные нужды: он создает новый мир, красоту. Именно тогда появляется в философии идея прометеизма - человек как сотворец мира. В человеке имеет значение не только его духовная жизнь, человек - это телесное существо. И тело - это не оковы души, которые тянут ее вниз. Телесная жизнь сама по себе самоценна. С этим связан широко распространенный в эпоху Возрождения культ Кра-соты. В эпоху Возрождения философия вновь обращается к изучению природы. Это обусловлено развитием производства и науки. Итак, философия в эпоху Возрождения воспринималась, прежде всего, как натурфилософия, философия природы. На смену теизму приходит пантеизм ("Бог во всем"). Христианский Бог утрачивает трансцендентный, надприродный характер. Одним из заметных философов того времени был Николай Кузанский. Как и большинство философов его времени, он ориентировался на традицию неоплатоников. Николай Кузанский отвергает античный дуализм и заявляет, что единому ничто не противоположно - Единое есть всё. Эта философ-ская установка служит основой для пантеистического мировоззре-ния. Из утверждения, что единое не имеет противоположности, Кузанский делает вывод, что единое тождественно беспредельному, бесконечному. Бесконечное - это то, больше чего ничего быть не мо-жет. Поэтому Кузанский называет его максимумом, единое же - это минимум. Центральным пунктом философии Николая Кузанского яв-ляется учение о совпадении противоположностей - абсолютного максимума и абсолютного минимума. Абсолютный максимум един-ствен, потому что он есть все, в нем все есть, потому, что он - высший предел. Так как ему ничто не противостоит, то с ним в то же время совпадает минимум, а максимум тем самым находится во всем. Этот абсолютный максимум, по Кузанскому, есть Бог. Кузанский фактически устраняет принцип творения мира Богом. 0н представляет отношения мира и Бога как отношения целого и части. Бог, с точки зрения итальянского философа, - это "бесконечный максимум", а бесконечный мир, Вселенная - это "ограниченный максимум". Ограниченный максимум произошел от абсолютного максимума не вследствие сверхъестественного творения, а посредством ограничения, поскольку все конечные или ограниченные вещи находят свое место где-то между абсолютным максимумом и абсолютным минимумом. Кузанский прибегает к понятию свертывания и развертывания мира. Кузанский вводит неоплатоническое понятие "Душа мира", "Дух вселенной". Душа мира должна рассматриваться как универсальная форма, заключающая в себе все формы, что есть в действительности. Вводится идея отсутствия у мира стабильного цент-ра, каким в средневековой космологии считалась Земля. Идеи Николая Кузанского и Коперника развил и углубил Джордано Бруно. Он открыто порывает с геоцентрической концепцией устройства мироздания. По его мнению, дви-жущаяся вокруг своей оси и вокруг Солнца Земля - лишь ничтожная пылинка в беспредельном мироздании. Идеи Николая Кузанского и Джордано Бруно зало-жили основы для развития философии и естествознания Нового времени. 17.Формування філософського мислення нового часу. Ф.Бекон і його роль у розробці емпіризму та індуктивного методу пізнання. Ф. Бекон (1561 – 1626рр.) – родоначальник нової форми англій­ського матеріалізму і всієї тогочасної експериментальної науки. Са­ме він сформулював поняття матерії як вираз природи і нескінченної сукупності речей. Матерія, за Беконом, перебуває у русі, під яким він розумів активну внутрішню силу, «напругу», матерії і назвав 19 видів руху. Рух і спокій Бекон вважав рівноправними властивостями матерії, що ставило його та інших філософів перед важко вирішува­ною проблемою: як, яким чином абсолютний спокій перетворюється на рух, і навпаки? Ф. Бекон обгрунтував у теорії пізнання принцип емпіризму. З цього принципу він виводить пріоритетність індуктивного методу і фактично стає його фундатором. Він глибоко дослідив характер ін­дуктивного методу наукового пізнання: отримання загальних поло­жень, загального знання про світ шляхом вивчення різноманітних індивідуальних речей та їх властивостей. Бекон визначив також сис­тему «ідолів», тобто видимих і невидимих перешкод у процесі пі­знання істини (ідоли роду, печери, театру та ринкової площі). У його творах можна побачити новий підхід до питання про мету пі­знання. Його знаменитий афоризм «Знання – сила» виражав ідею високої ролі експериментальної науки, яка дає людині практичну користь. Бекон не заперечував існування Бога. Він визнавав, що Бог ство­рив світ, але згодом перестав втручатися у його справи. Отже, він визнавав існування двох істин: божественної і земної. У поясненні природи суспільства Бекон був ідеалістом і виступав прибічником абсолютної монархії, багато писав про розвиток торгово-промислових прошарків суспільства того часу. Головною працею Ф. Бекона е «Новий Органон» (1620 р.), (написаної ніби на протива­гу основної праці Арістотеля «Органон»). 18.Філософські погляди Р.Декарта Основні праці Декарта – «Роздуми про метод», «Метафізичні роздуми», «Начала філософії» та ін. В історії Нової філософії Декарт посідає особливе місце як тво­рець дуалістичного філософського вчення. Він побудував свою фі­лософську систему на основі визнання одночасного самостійного існування свідомості і матерії, душі і тіла. «Світ, – стверджував Декарт, – складається з двох незалежних субстанцій – духовної і матеріальної». Атрибутом духовної субстанції вважав мислення, а матеріальної – протяжність. Людина, за Декартом, це механічне поєднання цих двох субстанцій. Цей дуалізм субстанцій не давав змоги вирішити проблему пі­знання світу. І справді, хіба можливе пізнання, якщо обидві субстан­ції незалежні одна від одної. Тому Декарт був вимушений ввести в свою теорію пізнання третю субстанцію – Бога, який обумовлював їхню єдність. Єдино правильним методом пізнання Декарт вважав раціоналізм і дедукцію, тобто виявлення конкретних істин із загальних посилань-принципів, які вічно і апріорно існують у розумі. Концепція раціоналізму включає в себе два елементи. Перший – це уявлення про розум як найвищий спосіб досягнення істини (ро­зум всемогутній і непогрішимий, вважав Декарт). Другий – прави­льно розуміючи якісну відмінність раціонального пізнання від чут­тєвого, Декарт перебільшував можливості раціонального пізнання, відривав його від емпіричного ступеня як єдиного джерела інфор­мації про світ і цим штовхав раціоналізм до ідеалізму, визначаючи існування особливого, чисто раціонального джерела знань. Намагаючись очистити дедуктивний метод від схоластичного формалізму, але не розуміючи ролі практичної діяльності в форму­ванні змісту логічних понять, Декарт розробляє вчення, згідно з яким вихідними поняттями для дедукції всіх наукових знань повин­ні бути «вроджені ідеї». Вони, на думку Декарта, приховані в глиби­ні інтелекту і можуть бути усвідомлені тільки інтуїтивно. Якщо ос­новні принципи знання визнати вродженими, то знову ж таки виникає перешкода на шляху розв'язання питання про пізнання сві­ту, що постійно розвивається. 19.Проблема сутності буття і пізнання філософського вчення Б.Спінози З точки зору Б. Спінози (1632 - 1667 рр.), світ – це нескінченна при­рода, матеріальна субстанція (від лат. – сутність, основа), яку він також називає Богом. Поняття Бог Спіноза вживає не буквально, во­но є своєрідним теологічним прикриттям матеріалізму. Субстанція, тобто матерія, є причиною самої себе і має безліч властивостей. Во­на вічна і незмінна, їй властива ідея збереження. Субстанція – це те, що не потребує для свого існування чогось іншого – Бога, духу і т. п. Поняття субстанції Спінози є дуже цінним у його філософії, во­но відігравало велику роль у подальшому розвитку наукової філософії. Велике значення для подальшого розвитку філософії мало вчення панте ї з м іу Спінози. Згідно з ним Бог не існує окремо від природи, а роз­чиняється в ній. З цього логічно випливала атеїстична думка про те, що пізнання світу йде не через пізнання Бога, а через пізнання самої приро­ди. Тобто Спіноза закликав не до богослов'я, а до наукового пізнан­ня світу. Виходячи з ідеї існування єдиної субстанції, Спіноза стояв на позиціях гілозоїзму, тобто такого вчення, яке допускає наявність мис­лення в усієї матерії, в тому числі й неживої. Такої ідеалістичної точки зору дотримуються і зараз деякі дослідники природи, зокрема французь­кий вчений, палеонтолог і філософ Тейяр де Шарден. 20. Ідеалістична філософія XVIII ст. Г.Лейбніц, Дж.Беркалі Джордж Беркли (1685-1753)—английский философ,субъективный идеалист.С 1734 года епископ в Клойне,Ирландия.Основной труд—«Трактат о началах человеческого знания». Исходя из того,что человек непосредственно воспринимает только свои «идеи » (ощущения),Беркли пришел к выводу,что существование вещей состоит в их воспринимаемоти (esse est percipi).Идеи,по Беркли,пассивны,они воспринимаются бестелесной субстанцией,душой,которая активна и может порождать идеи.Он признает множество духовных субстанций,а так же существование «бесконечного духа»,бога.Идеи потенциально существуют в божетсвенном уме,но актуальное существование они получают в человеческом разуме. Позже Беркли переходит на близкие неоплатонизму объективно-идеалистические позиции,признав вечное существование идей в уме бога.С целью опровергнуть атеизм и материализм,Беркли подвергает критике понятие материи,как якобы внутренне противоречивое и бесполезное для познания.Основа его критики материи—идеалистический номинализм.Беркли опровергает локковскую теорию первичных и вторичных качеств(см.билет 10),объявляя все качества субъективными.Отрицая мировозренческое значение науки ,Беркли считал задачей ученого «научиться понимать язык творца,а не притязать на объяснение только своими телесными причинами» .С этих позиций он опровергает ньютоновскую теорию абсолютного пространства,выступает против теории тяготения,считая её учением о естественном движении материальных тел,тогда как сам Беркли признавал только движение духовных субстанций. Со второй половины XIX века начинается оживление философии Беркли и заимствование её многими школами идеализма:имманентной школой,прагматизмом и т.д. Лейбниц Готфрид Вильгельм (1646-1716) Немецкий философ,объективный идеалист.Был первым президентом Берлинской Академии Наук.Лейбниц объединял знания математики (один из изобретателей дифференциального исчесления),физики (предвосхитил закон сохранения энергии);кроме того теолог,биолог,историк. Философию Лейбница следует рассматривать как попытку синтеза идей механистического материализма (Декарт,Гоббс) и аристотелевско-холастического учения об активных субстанцианальных формах .При объяснении действительности он стремился объединить механический принцип с учением о монадах,изложенным в его «Монадологии». Монады ,по Лейбницу,представляют собой неделимые духовные субстанции,из которых складывается вся вселенная.Число монад бесконечно, каждая из них обладает восприятием и стремлением. Лейбниц был одним из основоположников немецкой идеалистической диалектики.Через теологию он подошел к принципу неразрывной связи материи и движения.Однако в объяснении движения Лейбниц впадал в противоречие:монады,по его мнению,не взаимодествуют друг с другом ,и вместе с тем образуют единый развивающийся и движущийся мир,который регулируется предустановленной гармонией,зависящей от высшей монады (абсолюта ,бога).Понятие предустановленной гармонии стало основой наиболее реакционной части философии Лейбница—его теодицеи. Теория познания Лейбница—идеалистический рационализм-направлена против сенсуализма и эмпиризма Локка(см.билет 10).К положению Локка «Нет ничего в уме,чего не было бы в чувстве»,Лейбниц добавил -- «кроме самого интеллекта ». Не разделяя мнения Локка,что ум—гладкая доска (tabula rasa),отрицая чувственный опыт,как источник всеобщности и необходимости знания,Лейбниц утверждал,что таким источником может быть только разум,и что душа искони содержит в себе начала различных понятий и положений,которые только пробуждаются внешними объектами. По существу он изменил декартово представление о врождённых идеях(см билет 9),которые,по Лейбницу,заключены в разуме,подобно прожилкам камня в глыбе разума. Критерием истинности от считал ясность,отчетливость и непротиворечивость знания .В соответствии с этим для проверки истин разума,по Лейбницу достаточны законы аристотелевской логики(тождества,противоречия и исключенного третьего),для проверки "истин факта" необходим закон достаточного основания. Лейбница считают основоположником математической логики. 21.Проблемма людини у філософії просвітництва (Вольтер, Ж-Ж.Руссо) Просвітництво — культурно-історичний термін (вперше вико­ристаний Вольтером і Гердером), що відбиває певну епоху розвитку людства, сутність якої полягає в широкому використанні розуму для суспільного прогресу. Просвітництво є продовженням гуманістич­них тенденцій XIV — XV ст., але відрізняється більшим раціоналізмом і критичністю. Головним прагненням просвітників було знайти завдяки діяльності людського розуму природні принципи суспільно­го життя. З цієї точки зору було піддано гострій критиці всі наявні форми і відношення людей в сфері права, моралі, економіки, полі­тики тощо. Під впливом просвітництва розпочались реформи в де­яких країнах Західної Європи, які сприяли створенню і розбудові громадянського суспільства. Філософія просвітництва у Франції формувалася значною мірою під впливом англійської філософської думки, але якщо в Англії домінував емпіризм і сенсуалізм, то більшість представників фрінцузького Просвітництва надавали перевагу раціоналізмові. Ф. Вольтер (1694 – 1778рр.) справжнє ім’я Франсуа Марі Ауре у своїх творах «Кандід», «Філософ­ський словники» та ін. висував ідеї, спрямовані проти феодалізму та кріпацтва, він боровся проти церкви, релігійної нетерпимості, фана­тизму, деспотії. Вольтер – рішучий прибічник рівності громадян перед законом, але треба звернути увагу на те, що він вважав неми­нучим поділ людей на багатих і бідних. Певний час мислитель ви­знавав за можливе поліпшити життя людей за рахунок так званого «освіченого монархам, тобто вченого, розумного і справедливого царя чи імператора, але на схилі свого життя припускався думки, що найкращим державним устроєм є республіка. Він залишився пере­конаним в неминучості суспільного прогресу. Блискучий полеміст і талановитий письменник Ж.-Ж. Руссо (1712 – 1778 рр.) написав праці «Про суспільний договір», «Еміль, або про виховання» та інші, де торкається питань розвитку цивілізації, дер­жави, моралі, розмірковує над проблемами соціальної нерівності та виховання. Критика ним існуючих порядків відрізнялась яскравістю стилю і разючою силою слова. Цивілізація, твердить він, псує лю­дину, погіршує її природні якості саме завдяки своїй раціоналізова-ності, поміркованості. Поділ праці, який має величезне значення для прогресу, є не тільки благом, а й злом, оскільки людина втрачає ці­лісність. Звідси вже крок до визнання проблеми відчуження людини в суспільстві. У вихованні Руссо спирався на чуття людини, звертав­ся до її щирого серця. В цьому він вбачав можливість збереження і розвитку справді людських відносин у суспільстві. Він рішуче виступає проти нерівності, вимагає свободи і забезпечення повноти юридичних справ. 22.Французький матеріалізм 18 ст (ламетрі гольбах дидро гельвеций) ОТТ Французький матеріалізм XVIII ст. має багато спільного з філо­софією Просвітництва, але йому властиві й відмінні риси. Насампе­ред його відрізняє одностайна матеріалістична спрямованість в по­глядах на природу. Матерія існує об'єктивно, пов'язана з рухом, вказував Ж. Л аметрі . Природа являє собою сукуп­ність різних форм руху матеріальних часточок. Згідно з Гопьбахом існує рух матеріальних мас (атомів), а також енер­гетичний рух; матерія існує в просторі і часі. Треба звернути увагу на те, що матерія тлумачиться в суто механічному плані, тобто як сукупність часточок речовини (атомів). Разом з тим філософи запе­речують будь-яку роль Бога в існуванні і русі матерії. Французькі матеріалісти робили спробу розв'язати питання про походження свідомості, спираючись на принцип загальної чуттєвос­ті матерії (гілозоїзму). Ж. Ламетрі намагався показати процес поступового переходу від тварин до людини, показати їх схожість і відмінність. У трактаті «Людина-машина» Ламетрі розкриває погляд на людину як своєрідний механізм, машину, що подібна до годин­никового механізму. Людину відрізняє від тварин, вважав він, лише більша кількість потреб і, зрештою, більша кількість розуму. П. Гольбах у своїй праці «Система природи» послідовно розви­нув основні ідеї матеріалізму того часу. Він рішуче заперечує ідеї богослов'я, виступає проти ідеалізму. В природі, яка зводиться до роду атомів, діють механічні закони, що мають характер необхідно­сті, отже, немає нічого випадкового. Така позиція дістала назву ме­ханічного детермінізму, оскільки закони руху і сам рух ототожнюю­ться тільки з однією його формою – рухом механічним. Отже, механіцизм неминуче призводить до метафізичних пози­цій, оскільки все багатство руху зводиться до переміщення часточок речовини. Це – спрощена, вузька картина світу. Але серед францу­зьких матеріалістів Д.Дідро дещо виходить за межі метафізичних позицій і стверджує елементи діалектики. У його по­глядах помітна схильність розглядати все як таке, що розвивається. Світ безперервно зароджується і вмирає, він ніколи не стоїть на місці. Французькі матеріалісти висунули ряд цінних положень щодо суспільства, зокрема підкреслили роль людських потреб як могут­нього джерела розвитку. Загальні інтереси обумовлюють зв'язки між людьми. К. Гельвецій вказував на єдність осо­бистих і громадських інтересів. Людина – продукт, але разом з тим і суб'єкт суспільних відносин, який несе за них відпові-дальність. Вони також наголошували на тому, що за допомогою розуму можна змінити людину. Мислителі стверджували, що не існує такого спо­собу правління, який можна було б визнати ідеальним: концентрація влади веде до деспотії, безмежна свобода – до анархії, розподіл влади послаблює її. Єдиний можливий засіб поліпшення суспільства, і особливо моралі, – просвітництво, виховання. 23. І.Кант родоначальник німецької класичної філософії. Його вчення про пізнання та єтичні погляди. Фундатором німецької класичної філософії був Іммануїл Кант. У центрі філософії Канта стоять проблеми теорії пізнання. Основне, чим відрізняється підхід Канта до вирішення цих проблем, порівняно з попередніми представниками різних філософських систем, полягає в то­му, що він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб'єкта. Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослі­дження самої пізнавальної діяльності людини. Перш ніж пізнавати світ, вважає Кант, потрібно пізнати своє пізнання, встановити його межі і мо­жливості. Це був великий поворот філософії до людини. Кант вважає, що людський розум пізнає не «речі в собі», а явища речей, результат їхньої дії на органи відчуттів людини. «Речі в собі» стають явищем завдяки апріорним формам споглядання (простір-час) та апріорним формам мислення (якість, кількість, причинність, реальність та ін.), тобто таким формам, які мають позадосвідне по­ходження. Наступна сходинка пізнання – це розум, який, за Кан­том, завершує мислення і при цьому, не створюючи нічого нового, він заплутується у невирішених протиріччях – так званих «антиноміях» чистого розуму. Кант вважає, що таких антиномій чотири, але вирішити їх неможливо, оскільки кожну з тез, що складають ан­тиномії, можна однаково логічно довести або спростувати. У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до розробки діалектичної логіки, де протиріччя виступають як необхід­на умова розвитку знання. У філософії Канта поєднані матеріалізм (визнання об'єктивного існування «речей в собі») та ідеалізм (твердження про апріорні фор­ми споглядання і розсудку) з агностицизмом (заперечення пізнання об'єктивної дійсності). Це своєрідний компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом. Дуже глибокі думки висловлює Кант і в інших сферах, зокрема в галузі етики. Він багато пише про людину як частину природи, про людину як кінцеву мету пізнання, а не як засіб для будь-яких цілей, тобто визнає самоцінність людини. Кант ставив питання про спів­відношення понять людина і особистість. Відомий Кант і як творець вчення про надісторичну, незалежну від умов життя, загальну для всіх людей мораль. Він створив вчення про так званий категоричний імператив (закон, повеління), що існує в свідомості людей як Вічний ідеал поведінки. Наявність такого імперативу надає людині свободу і разом з тим в сукупності створює всезагальний моральний закон для суспільства. 24.Філософське вчення Гегеля. Протиріччя між методом і системою у його філософії. Якщо в цілому характеризувати філософію Гегеля, то потрібно сказати, що це найвідоміший філософ об'єктивного ідеалізму, який у рамках своєї об'єктивно-ідеалістичної системи глибоко і всебічно розробив тео­рію діалектики. Він зробив спробу побудувати теоретичну систему, яка повинна була остаточно вирішити проблему тотожності мислен­ня і буття. Основні праці: «Наука логіки», «Енциклопедія філософ­ських наук», «Феноменологія духу», «Філософія права», «Філософія історії» та ін. В коло його інтересів входили всі сфери життя – при­рода, людина, її свобода, закономірності суспільного життя, логіка, право тощо. Заслуга Гегеля полягала також у тому, що він весь природний, історич­ний і духовний світ вперше подав у вигляді процесу, тобто у вигляді руху, змін, у перетвореннях, у розвитку. Але цей універсальний процес він відо­бразив своєрідно – ідеалістично. Гегель вважав, що об'єктивно, незалежно від нас існує абсолютний Дух, як самостійна, універсальна, духовна субстанція світу. Цей абсолютний Дух. абсолютна ідея чи розум, постійно розвиваючись, на певному його етапі породжує, «відпускає з себе своє інше» – при­роду, яка в свою чергу, розвиваючись, породжує «суб'єктивний» Дух – людину, мистецтво, релігію і найвищий прояв цього духу – філософію. Обґрунтовуючи ідею розвитку, Гегель сформулював основні закони діалек­тики, показав діалектику процесу пізнання, довів, що істина є процесом. Розробляючи філософію історії, Гегель перший підкреслив, що основною проблемою вивчення соціального буття людини є вивчення діалектики суб'єк т ивності побажань кожної окремої людини і об'єктивності, законо­мірності створюваної людьми системи суспільних відносин. Гегель крити­кував розуміння свободи як відсутність всіляких перепон. Таке розуміння свободи є «свободою порожнечі», говорив він. Гегель підходить до форму­ли свободи як «пізнаної необхідності». Основне протиріччя філософії Гегеля – протиріччя між діалектич­ним методом і метафізичною системою. Непослідовність його діалек­тики полягає в тому, що вся вона була звернена в минуле і не поширю­валась на пояснення сучасного і майбутнього. Гегель скрізь установив абсолютні межі розвитку: в логіці такою межею є абсолютна істина; у природі – людський дух; у філософії права – конституційна монархія; в історії філософії– його власна філософська система. Гегель вважав, що розвиток історії завершується, досягши рівня Прусської імперії, після чого історія вже не розвивається в просторі і ча­сі. Відтак, філософія Гегеля була консервативною, вона не давала перс­пектив для необхідності появи нових формацій, і через це класики марк­сизму назвали її «кінцем німецької класичної філософії». 25. Антропологічний матеріалізм фейербаха. ОТТ Глибоким критиком ідеалістичної системи Гегеля став Л. Фейєрбах його сучасник, учень, який, однак, не став послідовником свого вчителя. З Л. Фейєрбаха починається період нового злету, піднесення ма­теріалізму. У світі немає нічого, крім природи, вона ніким не ство­рена і є причиною самої себе. Природа є також основою походження людини, а релігія – це хибна, перекручена свідомість. Він не прос­то відкидав релігію з порогу, як це робили багато його попередників, а дав психологічний аналіз її існування. Такі думки Феиєрбаха – це ні­би справжній матеріалізм і атеїзм. Але його філософія не була по­слідовно матеріалістичною. В розумінні природи Фейєрбах – мате­ріаліст, а в розумінні історії людства – ідеаліст. Великі зміни в історії суспільства, вважав філософ, пояснюються змінами форм релігії. Будучи глибоким критиком релігії, що існува­ла на той час, Фейєрбах намагався створити свою нову релігію, в якій замість культу Бога буде панувати культ людини і любові. Крім цього, матеріалізму Феиєрбаха були притаманні такі риси, як метафізичність, механіцизм, він мав споглядальний характер. У центрі філософії Фейєрбаха стояла людина, тому його філософія була ан­тропологічною і глибоко гуманістичною. Але людину він розумів однобоко, тільки як частину природи, як біологічну істоту, яка пов­ністю залежить від природи, «панує» над природою «шляхом поко­ри її», в той час як її слід розглядати як єдність біологічного і соціокультурного. 26-28. Про марксизм Общая философия --- диалектический материализм, в рамках которого развита теория исторического процесса--- исторический материализм. Основными системообразующими принципами являются следующие : - принцип единства и целостности бытия как развивающейся универсальной системы, включая все формы действительности от объективной (материя) до субъективной (мышление). - принцип материальности мира, утверждение, что материя первична по отношению к сознанию, отражается в нем и определяет его содержание; - принцип познаваемости мира, мера его познанности, определяющей степень соответствия наших знаний объективной реальности, является практика; - принцип развития. Весь мир находится в непрерывном, постоянном диалектическом развитии, источник которого --- возникновение и разрешение противоречий; - принцип преобразования мира в целях достижения свободы личности на основе преобразования жизни общества и достижения равенства и братства. Диалектический материализм впервые распространяет мат понимание не только на природу, но и на общество. Отсюда теория прибавочной стоимости и теория исторического процесса. Теория познания. Общественно-экономическая практика есть основа,цель и критерий познания. Практика порождает теорию, теория служит практике Практика есть единство субъективного и объективного, сознания и бытия, опредмечивания и рапредмечивания. Для Маркса объект --- это предмет приложения человеческих сил, то есть субъекта (чел, общ, гос).Действительность берется не созерцательно, а в форме приложения человеческой чувственной деятельности. Основные виды практики: обработка природы людьми(материально-производственная деятельность) и обработка людей людьми(социально-преобразующая деятельность). Вся общественная жизнь является практической. Практика связала теорию исторического процесса с гносеологией, была и в онтологии. Так как сущность сознания есть отражение в нем материальной жизни и условий, то процесс целеполагания у человека есть процесс отражения окружающего мира в форме образа предстоящей практической деятельности. Исторический материализм. Идея внести материализм в понимание общества есть основа всех общественных наук типа социологии. Исходный пункт: основа любого человеческого общества --- добывание средств к жизни. Отсюда базисом являются те отношения, в которые люди вступают при производстве своей жизни, который облекается надстройкой - политикой юридической, общественной и др. Каждая система произ отнош возникает на определенном этапе развития производственных сил. когда есть соответствие, то производственные силы имеют большие возможности для развития (предметы производства, знания и опыт, человек). Когда пр отн отстают, то это почва для социальных революций. Надстройка-совокупность духовных образований (теории, учения, религия, искусство), отношений между людьми- идеология и учреждений и организаций -суды, партии, церковь и т.д. Общественно-экономические формации - первоб, рабовлад, феодал, капитал, коммунизм. Первая стадия --- социализм. Эта теория позволяет исследовать историческое события в рамках истолкования породивших их по, искать общие черты разных стран на одной ступени общ развития, т.е. использовать общенауный критерий повторяемости. К тому же человеч общество рассматривается как единый соц организм и свести стремления отдельных людей к действиям больших групп, классов в рамках одной формации. Основной движущей силой истории выступают народные массы, хотя роль личности не отрицается. Сознание является не абсолютно самостоятельной силой, но имеет свое обоснование в материальном жизненном процессе. Люди сами творят историю, но не по произволу, так как находятся в некоторых экономических условиях., что обуславливает мотивы их действий. "Экономическо- философские рукописи 1844 года" Основное в работе - идея отчуждениячеловека в обществе господства частной собственности и преодоление отчуждения в исторической переспективе коммунистического будущего. Отчуждение--- процесс превращение деятельности человека и продуктов этой деятельности в самостоятельную, довлеющую над человеком силу. Следствие этого--- фетишизация предметного мира. Субъект превращается в объект манипуляций, что появляется в апатии, атрофии гуманитарных ценностей. формы отчуждения: 1) опустошение и обеднение труженика в процессе труда; 2)отч условий деятельности от деятельности - противостояние условий труда (собственность на средства произ, управление, организация) - субъекту труда; 3)отч результатов деятельности от субъекта;4)отч теории от практики, что дает отклонения в сознании и поведении членов общества; 5)соц структур и институтов от трудящихся -- бюрократическая машина. Отчужденный труд М рассм в 4 аспектах. 1.Рабоч использует матер, взятые у природы и получает в итоге нужные для жизни предметы, продукты труда. Ни исх материал, ни прод ему не принадлежат - они ему чужие. Чем больше р. работает, тем больше мир предм, не принадл ему. Природа делается для раб только средством труда, а предметы, кот создаются в производстве - средством жизни, физ существования. Раб полностью от них зависит. 2. Процесс труда для р принудителен. Но такой труд - это не удовлетвор потребности в труде, а только средство для удовлетвор др потребностей. Только вне труда р. распоряжается собой - т.е. свободен. Т.о он свободен только осущ. жизненные функции, общие у чел с животными. А труд - форма деят, специф для чел, для раб представляется унижением в себе человека.3. Труд подневольный отнимает у чел его "родовую" жизнь. Род челов. Живет в природе. Жизнь чел неразрывно связана с прир. Эта связь - деятельный контакт с прир, в кот главное - труд, производство: "...производственная жизнь и есть родовая жизнь". Но для раб труд - лишь средство для поддержания собственной жизни, а не рода. Р относится к прир и производству не как своб человек, а как рабочий, т.е отчужденно. Это и значит,что у раб отобраны и родовая жизнь и чел сущность.4.Подневольный труд порождает отчужд между людьми. Раб чужды друг другу, поскольку они конкурируют за возм трудиться. Отч труд равнозначен сущ частной собственности. Ч собств - основа экон жизни. На частнособственнической экономике держится вся история. Это значит, что эконом история - ключ к пониманию челов жизни как таковой. "Религия, семья, гос-во, право, мораль, наука, искусство... суть лишь особые виды производства и подчиняются его всеобщему закону". Жизнь людей в усл отчуждения калечит их, делает "частичными индивидами" или неразвитыми, недочелов существами. "Частная собств сделала нас настолько глупыми и односторонними, что какой-нибудь предмет явл нашим лишь когда мы обладаем им... когда мы им непосредственно владеем, едим его, пьем - употребляем... Поэтому на место всех физ и духовных чувств стало простое отчуждение всех этих чувств - чувство обладания". 29.Загальна характеристика некласичної західної філософії XIX та XX ст. 30.Позитивізм та його історичні форми. Історія позитивізму має три періоди розвитку. Перший, початковий позитивізм, представниками якого були О. Конт, Г. Спенсер, О. Михайловський. Програма початкового по­зитивізму зводилася до таких засад: - пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтер­претації; - вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками (кожна наука сама собі філософія); - у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подо­лав би суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом. Ці та інші положення були викладені О. Контом в роботі «Курс позитивної філософії»; Г. Спенсером в 10-томнику «Синтетична філософія». Другий позитивізм виріс з першого. Його відомими представни­ками були: австрійський фізик Е. Мах, німецький філософ Р. Авенаріус, французький математик Ж. А. Пуанкаре. Вони звернули увагу на факт релятивності (тобто відносності) наукового знання і зробили висновок про те, що наука не дає істин­ної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. За­перечується об'єктивна реальність наших знань. Філософія зводить­ся до теорії пізнання, відірваної від світу. Третя форма позитивізму – неопозитивізм, який має два різно­види: логічний позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мо­ви, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий період логічного позитивізму – це розвиток семантики. Цей напрям ви­значає мові головну роль в усіх сферах діяльності. Всі соціальні ко­лізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування. Представники: Б. Рассел, А. Тарський, К. Поппер, Л. Вітченштейн та ін. 31. Філософія психоаналізу. Фрейдизм та неофрейдизм. Це філософський напрямок, який виник на основі вчення австрійського психіатра Зигмунда Фрейда . Досліджуючи як лікар пацієнтів, Фрейд прийшов до висновку, що значна кількість захворювань викликана свідомим інгібуванням, витісненням інстинктів, особливо найсильнішого серед них – статевого. Свідоме виступає своєрідним цензором стосовно дій несвідомого. Останнє є основою самозбереження людини як біологічного виду, тоді як свідоме є сутнісним вираженням й саме як людини. Постійна боротьба між свідомим і несвідомим е причиною нервових стресів, хвороб. Щоб запобігти цьому, слід уважно вивчити всю сукупність причин у їх взаємозв'язку і лише тоді вживати відповідних заходів до лікування неврозів. Такий підхід Фрейд назвав психоаналізом . Він приходить до висновку, що інстинкти не слід грубо гамувати силою волі, а перетворювати, спрямовувати в певну форму діяльності. Цей процес перетворення інстинктів назвав сублімацією . Спираючись на психоаналіз З.Фрейда, його учні К.Хорні. Г.Маркузе, Е.Фромм «соціоло-гізували» вчення свого вчителя. Найбільш вдало це вдалося зробити Е.Фромму. Всі його основні праці пронизані ідеєю психоаналізу. Психоаналіз, доповнений Марксом, принципами екзистенціалізму і релігіями Сходу, Е.Фромм називає гуманістичним психоаналізом. Основні положення гуманістичного психоаналізу такі: - людина відчужена від суспільства і навіть сама від себе; - людина людиною не народжується. Вона стає нею в процесі соціалізації; - наша свобода є несвободою (ми приречені на рух вперед, назад вороття немає); - людина може бути відносно вільною в тому випадку, коли вона реалізує 3 види свободи: економічну, інтелектуальну, моральну. Економічна свобода – це право людини вибирати вид трудової діяльності; інтелектуальна – право прийняття рішень відповідно до своїх знань, виховання, смаків тощо; моральна – право до зміни (або збереження) своїх поглядів, уподобань, кумирів. 32. Філософія екзистенціалізму Екзистенціалізм виник на початку XX ст. в Німеччині, Франції, Іта­лії, набувши великого впливу в усьому світі, особливо серед інтелігенції. Біля джерел цієї філософії був С. К'єркегор, а серед ро­сійських філософів – М. О. Бердяєв. Основною катего­рією екзистенціалізму є категорія існування, або екзистенція, що отото­жнюється з суб'єктивними переживаннями людини, оголошується первинною щодо буття, а буття суспільства вторинним. Дійсність – це внутрішній світ. Екзистенція не може бути пізнана, зрозуміла, пояснена. Вона ірраціональна в людському Я, людина є конкретною і неповторною особистістю. Екзистенціалізм протиставляє людині суспіль-ство як щось чуже, вороже, абсурдне, що руйнує внутрішній світ індивіда, його сво­боду. Жити як усі – значить втрачати свою індивідуальність, свободу. Звідси пафос нонконфор-мізму, заклик до бунту у деяких екзистенці­алістів (Сартр, Камю). Крайній індивідуалізм неминуче призводить до розчарування, до асоціальності. Екзистенціалісти не визнають ні­яких загаль-них принципів моралі, вони вважають, що кожна людина сама вирішує, що слід вважати мораль-ним чи аморальним. Экзистенциализм - философия существования. Иррационалистическая философия Наиболее крупные представители: М. Хейдеггер, К Ясперс, Г.Марсель, Ж.П.Сартр, А.Камю, Н.Аббаньяно. Сам термин "экзистенциализм" введён неокантианцем Хейнеманом(1929 ). Идейные истоки экзистенциализма — философия жизни, феменология, религиозно-мистическое учение Кьеркегора. Он делится на религиозный (представители: Марсель, Бердяев, Бубер) и "атеистический" (Сартр,Камю). Экзистенциализм—это иррациональная реакция на рационализм Просвещения и немецкой классической философии . В Германии экзистенциализм стал складываться после 1 мировой войны (обстановка озлобления и уныния) Новая волна - Франция времен окупации и после 2 мировой войны. Экзистенциалисты поставили вопрос о смысле жизни, о судьбе чел, о выборе и личной ответственности. Исходный пункт философии Экзистенциализма - изолированный, одинокий индивид, все интересы которого сосредоточены на нем же самом, на его собственном ненадежном и бренном существовании. Экзистенциальные проблемы - это такие проблемы, которые возникают из самого факта существования человека. Для Экзистенциалиста имеет значение только его собственное существование и его движение к небытию. Экзистенциализм объявляет предметом философии - бытие. “Современная философия, как и в прошлые времена занята бытием”- (Сартр). Они утверждают, что понятие бытия является неопределимым, и что никакой логический анализ его невозможен. Поэтому философия не может быть наукой о бытии и должна искать иных, ненаучных, иррациональных путей для проникновения в него. Хотя бытие вещей совершенно непонятно, но есть один вид бытия отлично нам знакомый - это наше собственное бытие. Здесь то и открывается доступ к бытию как таковому, он идет через наше существование. Но это существование нечто внутреннее и невыразимое в понятиях: “существование есть то, что никогда не становится объектом”, ибо мы никогда не можем взглянуть на себя со стороны. Экзистенциализм - это философия, единственный предмет которой - человеческое существование, точнее переживание существования. Среди всех способов бытия существования Экзистенциалисты ищут такой, в котором существование раскрылось бы наиболее полно - это страх. Страх - это исходное переживание, лежащее в основе всего существования. В конечном счете это страх перед смертью. Для Сартра все вещи, кроме человека есть ”бытие в себе”, а человеческое. существование есть “бытие для себя” или ничто. Поскольку всякое бытие возникает из бытия и не может превращено ни в что, то для человеческого существования, понимаемого как переживание, не может найтись такого бытия, из кот оно могло бы возникнуть и куда уйти. Значит, бытие человека есть ничто. Осознавая свое ничтожество, человек испытывает страх “человек есть его страх”. Ясперс полагает, что человеческое существование раскрывается лишь в “пограничных ситуациях” - страдание, борьба, смерть. Свобода. Человек сам свободно выбирает свою сущность, он становится тем, кем он себя сделает. Чел - это постоянная возможность, замысел, проект. Он свободно выбирает себя и несет полную ответственность за свой выбор. Свобода составляет само человеческое существование, человек и есть свобода. Однако свобода понимается ими как нечто неизъяснимое, не поддающееся выражению в понятиях, иррациональное. Это внутренне состояние, настроенность, переживание индивида. Свобода противопоставляется необходимости. Такая свобода, противопоставляется необходимости и отрешенная от общества, - есть пустой формальный принцип. Свобода - это свобода выбора отношения к окружающей действительности. Раб может быть свободным, соответственно, самоопределяя отношение к своему бытию. Свобода становится неотвратимым роком. “Человек осужден быть свободным” свобода есть мучительная необходимость. Характерной чертой человеческого существования является то, что он не сам выбирает условия своего существования, он заброшен в мир и подвластен судьбе. От человека не зависит время его рождения и смерти. Это приводит их к мысли, что помимо человеческого существования существует потусторонняя реальность, которая понимается как способ существования человека, состоящий в озабоченности человека, направленной куда-то вне его. Внешний мир представляет среду, мир заботы человека, окружающий человеческое существование и находящийся в неразрывной связи с ним. Пространство и время есть способы человеческого существования. Время - это переживание существованием своей ограниченности, временности. Представление о времени до моего рождения и после смерти - произвольная экстраполяция. Говорить о том, что будет после моей смерти бессмысленно. 33. Релігійна філософія. Неотомізм. Головними представниками цього напряму є Марітен, Жільсон, Бохенський. Неотомізм відроджує і модернізує теїстичне вчення Ф. Аквінського , поєднуючи його з філософськими системами Канта, Шеллінга, Гегеля, Руссерля, Хайдеггера, Ясперса. Неотомістський реалізм відстоює незалежне від людської свідомості існування природи і суспільства, водночас проголошуючи останні про­дуктом творчої діяльності Бога та об'єктом його управління.Неотомістична концепція буття дуалістична: абсолютне, надпри­родне буття і буття, створене Богом. Абсолютне буття – Бог. Він створив усе із нічого. Розум людини, на думку неотомістів, неспро­можний пізнати сутність явищ, але вони не заперечують його існу­вання. Віра і розум пребувають у гармонійних відносинах, вони не суперечать одне одному, вони доповнюють одне одного. Вони не антиподи, це два джерела одного потоку, два шляхи, що ведуть до однієї цілі (Бога). Розум людини обмежений, йому не все підвладне, є істини, яких не осягнеш розумом. Знання, здобуті і за допомогою розуму, повинні бути постійно під контролем віри. Віра розширює можливості розуму, виступаючи при цьому єдиним критерієм істин ності. Раціональне знання – це форма віри, і в цьому плані філософія мусить бути прислужницею релігії.Фома Аквінський (1125/26 –- 1274 рр.) – один з найвидатніших представників середньовічної філософії, учень знаменитого теолога, філософа і природознавця Альберта Великого. Як і його вчитель, Фома Аквінськии намагався обгрунтувати основні принципи хрис­тиянської теології, спираючись на вчення Арістотеля. При цьому вчення Арістотеля було пристосоване таким чином, щоб воно не вступало у протиріччя з догматами церкви. Під буттям Фома Аквінськии розуміє христи­янського бога, який актом своєї волі створив світ і речі, що в ньому існують. З точки зору Ф. Аквінського існує чотири рівні буття. Найнижчий рівень буття визначає зовнішню визначеність речей, сюди відносяться неорганічні стихії та мінерали. На наступному рівні перебуває форма, яка являє собою кінцеву причину речей, тому їй притаманна доцільність, яку ще Арістотель назвав «рослинною душею» – це рослини. Третій рівень – тварини. На всіх трьох рівнях форма по-різному входить у матерію. На четвертому рівні форма вже не залежить від матерії. Це дух, або розум, розумна душа, найвища із створеного сущого. Внаслідок того, що душа не пов'язана з тілом, вона не гине зі смертю тіла. Тому розумна душа, за Фомою Аквінським, наречена «самосущою». На відміну від неї, душі тварин не є самосущими і гинуть разом із загибеллю тіла. Великого значення надавав Фома Аквінський розуму. Розум, за його розумінням, є найвища здібність, якою наділена людина, а тому вона здатна розрізняти добро і зло. Практичний ро­зум – це воля, що спрямована не на пізнання, а на діяльність, яка керує людськими вчинками і поведінкою. Вчення Фоми Аквінського про людину ґрунтується на уявленні про єдність душі і тіла в кожній особі. Душа нематеріальна і не субстанціальна, вона отримує свою завершеність тільки через зв'язки з тілом. Особистість для Фоми Аквінського є найблагороднішою в усій розумній природі. За Фомою розум вищий від волі, але любов до Бога набагато важливіша за пізнання його. 34.Розвиток філософської думки в Україні. Загальна характеристика. 35.києво-Могилянська аадемія і її вплив на розвиток філософської думки українського та інших словянських народів. Визначну роль у духовному відродженні українського народу ві­діграла Кисво-Могилянська академія, що була заснована в 1632 р. Довгий час Академія була осередком професійної діяльності в галузі науки і філософії не тільки в Україні, вона задовольняла освітні по­треби Росії, Білорусії. Особливе значення мало вивчення мов, що відкривало доступ до ознайомлення мовою оригіналу праць грецьких, римських авторів. Найпопулярнішим предметом серед студентів була риторика, яка формувала високу культуру логічного мислення. Філософія вивчалась 2–3 роки, при­чому професори використовували в своїх лекціях ідеї найвидатніших мислителів, як античності, середньовіччя, так і Нового часу. Серед діячів Академії XVII–XVIII ст. провідне місце в розвитку філософської думки посідали Й. Кононович-Горбацький, І. Гізель, І. Галятовський, С. Яворський, Г. Бужинський, Ф. Прокопович, Л. Барановський та ін. 36. філософські роздуми Г Сковороди про людину і світ Григорій Савич Сковорода – видатний філо­соф, поет, просвітитель-гуманіст, який здобув освіту в Києво-Могилянській академії. За Сковородою, Бог і природа – єдине ціле. Це дві натури одно­го Всесвіту. Матеріальне змінюється, людина сприймає його орга­нами відчуттів. Сама по собі фізична натура – «мертва стихія», во на піддається руйнуванню і переходить з одного стану в інший Таким чином, Сковорода близько підходить до поняття про незни-щуваність матерії, неперервність її руху. Незважаючи на суттєві ма­теріалістичні та діалектичні моменти світогляду мислителя, його філософію не можна тлумачити однозначно як матеріалістичну. Пантеїзм доповнюється своєрідним поглядом на реальність навко­лишнього світу, його предмети і явища. Явища – це видима тлінь «одяг», який постійно змінюється і оновлюється, за ним ніби ховаг ться сутність, яку він називає вічністю. Визнаючи мінливість зов нішньої природи, мислитель утверджував ідею вічності внутрі­шньої натури, яку ототожнював з Богом як початком і причиною, що визначає закономірність розвитку всього сущого. Тут в дусі неоплатонізму розкрито співвідношення духовного і матеріального. Вивчення праць Сковороди дає розуміння того, що в центрі його світогляду перебуває людина, її духовний світ, її щастя. Багато науь вивчає природу і приносить користь людям для задоволення їхніх тілесних потреб, але не тілесне, не матеріальне є головним у світі і і людині. Тому науки про матеріальний світ навчають головного – як бути щасливим. Хто хоче бути щасливим, той насамперед пови нен пізнати самого себе, тобто внутрішню сутність, свою духов­ність, або своє серце. Людина, яка не пізнала себе, не може обрати відповідно до своєї природи сферу діяльності, отже, не може бути щасливою. Власна ж природа людини не вибирається, вона – від Бога. Отже, у кожної людини своя природа, яку не можна змінити, її можна лише пізнати і обрати такий життєвий шлях, який співзвуч ний її серцю, тобто внутрішньому духовному світу. Звідси вчення Сковороди про «сродну» працю, його інтерес до вчення тих Філософів, у яких етика має велике значення. 37. Проблема визволення людини і нації у поглядах мислителів Кирило-Мефодіївського братства(Шевченко Костомаров та ін) Визначну роль у суспільно-політичному житті України зігралі Кирило-Мефодіївське товариство – таємна антикріпосницька організація, що була створена в Києві в січні 1846 р. Його заснов никами були М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш. У квіти до нього вступив Т. Шевченко. Члени товариства різнилися своїми поглядами, але одностайні були щодо необхідності ліквідації кріпосництва, національного визволення українського народу. В програмних документах «Статут і правила товариства», а також у «Книзі буття українського народу» розвивались ідеї щодо само бутності українців, необхідності встановлення справедливого сус­пільного ладу, де всі люди будуть рівними, а земля буде власністю народу. Ліберальне крило товариства, на противагу радикалам, не вважало за можливе революційні дії проти царизму, просвітники наполягали на необхідності йти в народ, до селян, пропагувати ідеї народного правління. Царський уряд жорстоко розправився з товариством у 1847 р. 38.Розвиток філософської думки в кінці XIX початку XX ст.(І.Франко, Л.Українка, Н.Драгоманов, М.Грушевський) І . Франко (1856 – 1913 рр.) – класик української літерату­ри, видатний мислитель, філософ, соціолог. Здобув у Відні ступінь доктора філософії. Брав активну участь у національно-визвольному русі на Галичині, був у складі керівництва укра­їнської радикальної партії, яка прагнула змінити спосіб вироб-ництва на колективних засадах власності, наданні землі селян ству. Його філософським поглядам притаманний матеріалізм, свідо­мий діалектичний підхід до природи і суспільства, впевненість у піз­нанні навколишнього світу. Згідно з марксизмом він надавав вели­кого значення економічному фактору в суспільному розвитку, ролі народних мас як рушійної сили історії. Він був великим просвітите­лем-гуманістом українського народу, переклав на українську мову частину творів К. Маркса і Ф. Енгельса, пропагував вчення Ч. Дарвіна та його послідовника – матеріаліста Е. Геккеля. В ціло­му погляди 1. Франка можна розцінити як матеріалістичні. Це був мислитель з енциклопедичною освіченістю, глибокий історик свого народу. М. Драгоманов (1841–1895 рр.) – мислитель і громадський ді­яч, історик і публіцист. Остаточно світогляд Драгоманова сформу­вався після еміграції за кордон з причин «неблагонадійності». На його погляди мали вплив твори російських революційних демокра­тів, соціалістів-утопістів. Свої погляди Драгоманов називав позити­візмом, у розумінні природи стояв на матеріалістичних позиціях. Критично розцінював християнство. Драгоманов вірив у безмежні можливості людини пізнавати світ, відкривати його закономірності. На його розуміння суспільства вплинув певним чином марксизм, хоч вчений і звертав увагу на неприпустимість перебільшення еко­номічного фактора. Соціологічні погляди Драгоманова базувались на визнанні голо­вною одиницею суспільства людської особи. Тому критерієм прог­ресу суспільства він вважав покращення життя людини. Разом з тим вчений творить оригінальну соціалістичну концепцію, згідно з якою наголошує на понятті «громада». Основною формою організації сус­пільства проголошується вільна спілка громадян, об'єднаних спіль­ною мовою. Народи з окремою мовою становлять нації. Звертає на себе увагу близькість поглядів Драгоманова до поглядів Прудона щодо мирної еволюції суспільства. Громадянський ідеал Драгоманова мав гуманістичний характер, відповідав ідеалам і прагненню українського народу до самостійної державності. М. Грушевський (1866–1933 рр.) – український історик і громадський діяч. Основні твори – «Історія України-Руси», «Нарис історії київської землі» та ін. Це був учений, що мис­лив широкими історично-філософськими категоріями. В центрі його уваги стояло питання національного визволення українсь­кого народу, яке він пов'язував із загальнодемократичними пе­ретвореннями. Вчений підняв багато цікавого фактичного ма­теріалу, змальовуючи самобутню історію українського народу. Історичні праці Грушевського мають неабияке значення для розбудови української держави і відродження самосвідомості народу в сучасний період. 39, Категорії буття та її філософський зміст. Основні форми буття. Буття належить до числа тих системотворчих понять, які покла­дені в основи філософії багатьма мислителями як минулого, так і сучасного. Пер­ший аспект проблеми буття: а) Що існує? – Світ. Всесвіт; б) Де існує? – Тут і скрізь, всюди; в) Як довго він існує (Коли)? – Тепер і завжди. Суть проблеми полягає в існуванні суперечливої єдності неминучого, вічного і минулого, змінного буття окремих речей, ста­нів, людських та інших істот. Внутрішня логіка проблеми буття веде філософів від питання про існування світу «тут» і «тепер» до питання про його ієну вання «скрізь» і «завжди». Звідси випливав другий аспект проб леми буття – питання про єдність світу. Загальна відповідь на це питання сутності буття в даному аспекті має бути така: існу­вання всього, що є, було і буде, є об'єктивною передумовою єд­ності світу. Нарешті, третій аспект проблеми буття пов'язаний з тим, що світ у цілому і все, що в ньому існує, є сукупною реальністю, дійсністю, яка має внутрішню логіку свого існування, розвитку і реально представлена нашій свідомості діями окремих індивідів і поколінь людей. Філософський смисл поняття буття тісно пов'язаний з по­няттями небуття, існування, простору, часу, матерії, станов­лення, розвитку, якості, кількості, міри та іншими категоріями. Повсякденна мовна практика також робить свій внесок в осми­слення проблеми буття. Слова «буття», «є, існує» в минулому, сучасному і майбутньому існуванні належать до найбільш уживаних слів української, німецької, французької, англійської мов. В категорії буття об'єднуються такі основні ідеї: - світ є, існує як безмежна і неминуща цілісність; - природне і духовне, індивіди і суспільство рівноправно існу­ють, хоч і в різних формах, їх розрізненість фіксується тільки за формою, існування є передумовою єдності світу; - за об'єктивної логіки існування і розвитку, світу наявності різних форм свого існування утворює сукупну об'єктивну ре­альність, дійсність, яка представляється свідомості і виражаєть­ся у дії конкретних індивідів та поколінь людей. Для розуміння сутності буття доцільно виділити такі якісно відмінні і в той же час взаємопов'язані його форми: - буття речей, тіл, процесів, яке в свою чергу поділяється на буття речей, процесів, станів природи, буття природи як цілого і буття речей і процесів, створених людиною; - буття людини, яке поділяється на буття людини в світі речей та на специфічно людське буття; - буття духовного (ідеального), яке поділяється на індивідуалі­зоване духовне і об'єктивоване (позаіндивідуальне) духовне; - буття соціального, яке поділяється на індивідуальне буття (буття окремої людини в суспільстві і в процесі історії) і буття су­спільства. - Майбутнім бакалаврам економічного профілю особливу увагу слід звернути на сутність соціального буття. 40. Наукрве поняття матерії , його світоглядне та метологічне значення. Сучасна наука про будову матеріального світу. Все розмаїття форм буття звично зводять до двох ного аспектів: буття матеріального і буття ідеального. Виходячи з цього, сут­ність матеріального буття розкривається через поняття матерії та форм її існування. Категорія матерії є фундаментальним філософським понят­тям, яке розвивалось, уточнювалось упродовж всієї історії філо­софії. Матеріалісти, античності ототожнювали її з першоосновою буття всіх речей, останнім неподільним елементом – «дном», за межами якого нічого не існує. Зрештою в межах діалектичного матеріалізму сформувалось таке поняття матерії, яке не ото­тожнювалось з жодною з фізичних форм і видів, а включало ли­ше дві вимоги – бути об'єктивною реальністю і відображува­тись у людській свідомості та відчуттях, існуючи незалежно від них. Зберігаючись у будь-яких змінах і перетвореннях речей, власти­вість бути об'єктивною реальністю свідчить про нестворюваність і незнишуваність матерії, про її вічне і нескінченне існування. Мате­рія наділена і рядом інших властивостей: вона скінченна і нескін­ченна, перервна і неперервна, структурна, перебуває у стані руху, існує в просторі і часі. У неї є і така фундаментальна властивість, як. можливість відображення, з якої в ході тривалої еволюції на базі суспільної практики виникла свідомість. Нині відомі кілька видів матерії – речовина, поле, фізичний ва­куум. Розрізняють також ряд структурних рівнів її організації: мік­росвіт, макросвіт і мегасвіт. Ці структурні рівні диференційовані у відповідності з масштабами людини, її світосприйняттям та світо-відчуженням. Існують концепції структурування матерії на засадах її складності: системи неживої природи (елементарні частки, моле­кули, мікроскопічні тіла, космічні системи різних рівнів тощо) і біо­логічні системи (вся біосфера від мікроорганізмів до людини), соці­альне організовані системи (людина, сім'я, різні форми колективності, об'єднання і організації, класи, партії, нації, держава, суспільство, людство в цілому). 41. Рух– спосіб існування об”єктивної та суб”єктивної реальності. Основні форми руху матерії та їх взаємозв”язок. Движение материи - не только механическое перемещение тел в пространстве, но и любые взаимодействия, а также изменения состояний объектов, которые вызываются этими взаимодействиями. Движение - это и взаимное превращение элементарных частиц, и обмен веществ в клетках организма, и обмен деят-тью между людьми в процессе их социальной жизни. Основные типы движения: 1.- это движение, когда сохраняется качество предмета; 2.-тип движения, связанный с переходом от одного качества к другому, с изменением качественного состояния предмета.Это может быть разрушение предмета, распад его на составляющие элементы, кот. представляют особые кач-ва, возникающие в рез-те преобразования исходного предмета. Процессы, связанные с преобразованием кач-ва предметов, с появлением новых кач-ых состояний, кот. как бы развертывают потенциальные возможности, скрытые и неразвернутые в предшествующих кач-ых состояниях, характеризуются как развитие. Процесс развития - это всегда переход одного качества в другое, направленное формирование новых систем, новых типов организации, кот. рождаются из предшествующих им систем. Две разновидности процессов развития: 1) процессы качественных превращений, не выходящие за рамки соответствующего вида материи, опред-го уровня ее организации. 2) Процессы перехода от одного уровня к другому. В неживой природе ярким примером первой разновидности развития может служить эволюция звезд. Существует несколько качественно различных форм движ материи: механ, физическая, хим, биологическая, социальная... Качественное разнообразие одного уровня не м.б. объяснено кач разнообразием другого. Точное описание движ частиц воздуха не может объяснить смысл чел речи. Однако необходимо иметь в виду и общие закономерности, свойственные вскм уровням, а также их взаимодействие. Эта связь выраж в том, что высшее включает низшее. (ДНК - хим соединение) Однако высшие формы не включены в низшие. (нет жизни в хим соединениях) Развитие, необратимое, направленное, закономерное изменение материальных и идеальных объектов. Только одновременное наличие всех указанных свойств выделяет процессы Р среди др изменений: обратимость изменений хар-ет процессы функционирования; отсутствие закономрности характерно для случайных процессов катастрофич типа; при отсутствии направленности изменения не могут накапливаться , и потому процесс лишается характерной для Р единой, внутренне взаимосвязанной линии. В результате Р. возникает новое качественное состояние объекта, к-рое выступает как изменение его состава или структуры (т.е. возникновение, трансформация или исчезновение его элементов и связей). Способность к Р составляет одно из всеобщих свойств материи и сознания. Движение-способ сущ-я мат. Осн.формы движ-я, их взаимосвязь Сущ-е любого мат. объекта возм. только благ. взаимодействию образующих его эл-тов. Так, атом существует лишь постольку, поскольку осуществляется взаимод. между ядром и электронами, образующими оболочку атома; живые организмы сущ. только благодаря взаимод. составляющих их молекул, клеток и органов; общество сущ. благодаря обмену деятельностью между людьми, взаимод-ю различных подсистем соц. организма. Кроме внутр. взаим-я между элементами и частями обществ происх. и взаимод. объектов с внешним окружением. Они могут включаться в более сложн. системы, становиться их эл-тами. Напр., ядра и электроны, входящие в атом, могут стать составными частями молекул, из молекул могут строиться макротела и т. д. Итак, структурность материи, существование в ней определенного типа мат. систем предполагает взаимодействие как внутр., так и внешнее по отн. к каждому выделенному объекту. Взаимодействие приводит к изм. его св-в, отн-й, состояний. Все эти изм-я, рассмотренные в самом общем плане, предст. собой неотъемл. х-ку бытия материального мира. Изм-е в ф. обозн. понятием движения . Под движением материи нужно понимать не только механ. перемещение тел в пространстве, но и любые взаимодействия, а также изменения состояний объектов, кот. вызываются этими взаимодействиями. Движение - это и взаимное превращ. элементарных частиц, и обмен веществ в клетках организма, и обмен деятельностью между людьми в процессе их социальной жизни. Материя не может сущ. вне движения. Любой ее объект сущ. лишь благодаря тому, что в нем воспроизводятся опр. типы движения. При их уничтожении объект прекращает свое сущ-е, переходит в другие объекты, кот. х-ся опр. набором типов и форм дв-я. Т.е. движение внутренне присуще материи, Оно так же абсолютно, как абсолютна сама материя. Понятие покоя предст. собой обозн-е тех сост. дв-я, кот. обесп. стабильность предмета, сохр. его кач-ва. Сл., покой относителен, а движение абсолютно, оно есть неотъемл. св-во, атрибут материи. Итак, 1й тип движения - это дв-е, когда сохраняется кач-во предм. Сущ. еще один тип дв-я, связ. с переходом от одного кач-ва к друг., с изменением качеств. состояния предмета. Это м. быть разрушение предмета, распад его на составл. эл-ты, кот. предст. собой особые кач-ва, возник. в рез-те преобразования исх. предмета. Но м. быть и более сложный процесс, когда благодаря взаимодействию объекты образуют более сложн. систему, новый объект. Пр-с разв-я - это переход одного кач-ва в другое, направленное формирование нов. систем, нов. типов организации, кот. рождаются из предшествующих им систем. 2 разновидности пр-сов разв-я . 1) Пр-сы качеств. превращений, не выход. за рамки соотв. вида материи, опред. уровня ее организации. 2) Пр-сы перехода от одного уровня к другому. Сущ. качественно разнообразные формы движения материи. Идея о формах дв.м. и их взаимосв. выдвинута Энгельсом. В основу классификации форм дв. он положил след. принципы: 1) формы дв. соотносимы с опр. матер. уровнем организации материи, т.е. каждому уровню такой организации должна соотв. своя форма дв-я; 2) между формами дв-я сущ. генетич. связь, т.е. форма дв. возникает на базе низших форм; 3) высшие формы дв. качественно специфичны и несводимы к низшим формам. Исходя из этих принципов и опираясь на достиж. науки своего вр., Э. выделил 5 форм дв. мат. и предложил следующую классификацию: механич., физич., химич., биологич. и социальн. дв. мат. Совр. наука открыла новые уровни орг. материи и обнар. нов. формы движ. Сл., энгельсовскую классифик. необх. развить и дополнить, но положенные в ее основу принципы сохр. свою ценность, т.к. схватывают важные особ-сти взаимосвязи форм движ-я и видов материи с учетом их р-я. Формы движ-я, перечисл. в указ. классификации, можно разбить на 3 блока соотв. 3 важнейшим этапам р-я материи и 3 возникшим в этом р-ии сферам мат. мира: неживой прир., живой прир., о-ву. Неж. прир. хар-ет взаимосвязь физич. и химич. форм дв-я, живую - биол., а общество - соц. форма дв. Осн. генетич. связи между этими блоками правильно До 41 питання выявлены в энгельсовской классифик. Что же касается их нутреннего расчленения и представлений об их материальных носителях, то совр. наука вносит сюда ряд серьезных корректировок. Наиб. значит. изм-я кас. соотн-я мех., физич. и хим. форм движ. Прогресс науки приведет к открытию новых форм как материи, так и дв-я, уточнит и разовьет совр. представл-я. В пр-се этого р-я диалектико-материалистическое учение о формах дв-я материи будет конкретизироваться, обогащаться новым содержанием, а в ряде отношений и пересматриваться. Одной из важнейших сторон учения о формах дв-я материи является трактовка обществ. процессов как социальн. формы дв-я материи. Эта трактовка стала возможной благодаря открытию и разработке материалистического понимания истории. Выделяя в обществ. жизни материальн. и духовн. процессы, диалект. мат-м подчеркивает первичность матер. процессов, но не отрывает их от духовн. жизни о-ва. Лишь в абстракции можно отделить друг от друга эти стороны общ. жизни. В реальной же дейст-сти они взаимодействуют, благодаря чему и сущ. о-во как особый уровень организации материи. 42. Простір та час ­­– форми існування матеріального світу. Сучасні наукові уявлення про простір і час. Пространство – обычно протяженность, время – длительность. П и в обладают своими свойствами. П обладает трехмерностью, оно симетрично, т е нет не обратимых процессов, пространство однородно (каждая точка пространства м б взята за начало координат), пространство изотропно, т е нет привелигированных направлений (в верх, в низ, в лево, в право). Время – длительность, оно асимметрично, т е не обратимо. Время может пониматься по разному: циклическое время (календари); время может толковаться как некоторая симметрия, т к ряд процессов не является не обратимыми (соединение Н и О2дает Н2О и обратно, возможно распадение); время может пониматься как стрела, т е время не обратимо, нельзя вернуться в прошлое. Время отличается от вечности, вечность не меняется и не имеет времени, вечность это всегда настоящее. Пространство и время долго в истории рассматривались раздельно. Демокрит полагал что есть пустота – время и вместилище – пространство. Эти взгляды поддерживал Ньютон. Лейбниц по др подошел к пониманию времени и пространства, как к свойствам движения. Есть две теории относительности: 1. Специальная. В ней были объединены понятия движение, пространство и время. Они как свойства материальных объектов меняются от скорости их движения, как и масса , которая возникает со скоростью движения. Появляются понятия масса покоя и масса движения. П и в меняются в завис-и от скорости движения; ритм времени сокращаетя и линейные размеры тела сокращаются. Следовательно не существует единой системы координат и было введено понятие – пространственно-временной интервал – это величина которая не меняется при переходе от одной системы отсчета к другой. Этот интервал позволяет изменяться пространству и времени в разных напрвлениях, что позволяет ему оставаться постоянным. 2. Общая теория относительности связала в едино понятия тяготеющей массы, пространства и времени. Ритм времени замедляется . Пространство искривляется под действием поля тяготения. Наблюдения во время солнечных затмений показали что пространство искривляется. Из этого были сделаны следствия на основе геометрии Лобачевского (отрицательная кривизна) и Римана (положительная кривизна), что при положительном искривлении пространства вселенная замкнута, а при отрицательном вселенная бесконечна. Решая уравнение Энштейна, Фридман сделал вывод, что наша вселенная м б стационарной, она или сужается или расширяется. При спектральном анализе света было установлено, что полосы света смещаются в сторону красного – значит объекты удаляются, если же к фиолетовому, то объекты приближаются. Наша же вселенная расширяется. Т о 15-20 млрд лет назад наша вселенная была сконцентрирована в замкнутой форме пространства. У вселенной есть горизонт, и за пределы какой-то сферы у человека нет возможности выйти. Открыл расширяющуюся систему Хаббл. Становление вселенной связывают с черными дырами сверхплотного состояния, которые отличаются тем что в поле их тяготения все исчезает, даже луч света. Черные дыры это элементарные частицы сжатые пространством и временем. В результате взрыва из черной дыры выделяются элементарные частицы, что приводит к становлению химических соединений и становлению вселенной. 34. Пространство и время - формы существования материи Время и пространство - осн. формы существования материи. Философию прежде всего интересует вопрос об отношении в. и п. к материи, т. е. являются ли В. и п. реальными или это чистые абстракции, существующие только в сознании. Философы-идеалисты отрицают зависимость в. и п. от материи и рассматривают их то как формы индивидуального сознания (Беркли, Юм, Мах), то как априорные формы чувственного созерцания (Кант), то как категории абсолютного духа (Гегель). Материализм подчеркивает объективный характер в. и п., В том, что в. и п. неотделимы от материи, проявляется их универсальность и всеобщность. П. выражает порядок расположения одновременно сосуществующих объектов, в. же - последовательность существования сменяющих друг друга явлений. В. необратимо, т. е. всякий материальный процесс развивается в одном направлении - от прошлого к будущему. Диалектический материализм признает не просто внешнюю связь в. и п. с движущейся материей, а считает, что движение является сущностью в.и п. и что, следовательно, материя, движение, В. и п. неотделимы друг от друга. Эта идея получила подтверждение в совр. физике. Естествознание 18 -19 в., говоря об объективности в., и п., рассматривало их, вслед за Ньютоном, в отрыве друг от друга и как нечто самостоятельное, существующее совершенно независимо от материи и движения, В соответствии с атомистическими взглядами древн. натурфилософов (Демокрит, Эпикур) естествоиспытатели вплоть до 20 в. отождествляли п. о пустотой, считали его абсолютным, всегда и повсюду одинаковым и неподвижным, а в. - протекающим равномерно. Совр. физика отбросила старые представления о п. как пустом вместилище тел и о в. как едином для всей бесконечной вселенной. Гл. вывод теории относительности Эйнштейна состоит как раз в установлении того, что в. и п. существуют не сами по себе, в отрыве от материи, а находятся в таком универсальной взаимосвязи, в к-рой они теряют самостоятельность и выступают как стороны единого и многообразного целого. Общая теория относительности доказала, что течение времени и протяженность тел зависят от скорости движения этих тел и что структура или свойства четырехмерного континуума (пространство-время) изменяются в зависимости от скопления масс вещества и порождаемого ими поля тяготения. В создании совр, теории в. и п. большую роль сыграли идеи Лобачевского, Б. Римана, К. Ф. Гаусса. Открытие неевклидовой геометрии опровергло кантовское учение о в. и п. как внеопытных формах чувственного восприятия, Исследования Бутлерова, Е. С. Федорова и их последователей обнаружили зависимость пространственных свойств от физической природы материальных тел, обусловленность физико-химических свойств материи простраиственным расположением атомов. Факт изменчивости наших представлений о в. и п. используется идеализмом для отрицания их объективной реальности. Согласно диалектическому материализму, человеческое познание в своем развитии дает все более глубокое и правильное представление об объективно-реальном в. и п. 43, Відображення – загальна властивість матерії. Розвиток форм відображення. Свідомість як вища форма відображення дійсності. Все явления, объекты, процессы объ. сущ-го мат. мира беспрестанно взаимод. между собой и в ходе этого взаимодействия претерпевают изм-я. Кажд. из взаимодейств. объектов, процессов и т. д., воздействуя на другие и вызывая в них изм-я, оставл. след в том объекте, явлении, процессе, на кот. он воздействует, и тем самым запечатлевает себя в рез-те этого воздействия. Т.о. в процессах взаимод-я мат. объекты, явления, процессы фиксируют в своих изменениях свойства воздействующих на них объектов, явлений, процессов. Отражение - всеобщие св-во материи воспроизводить в своих св-вах особенности других обьектов, с кот. произошло взаимодействие. Осн. св-ва о. : Неживая прир.: а) в результате отражения св-ва отражаемого объекта передаются отражающему в виде следа, копии или отпечатка; б) воздействие одного объекта на другой не стимулир. активности этих объектов. Живая природа: а) отр-е активно; б) всегда целенаправленно; в) оно может носить опережающий хар-р; г) несет функциональный хар-р. Общие св-ва о. : а) воспроизводит свойства отражаемого объекта лишь частично; б) упорядоченность отражаемого обьекта воспроизводится с большими или меньшими искажениями. Эти особ-сти присущи любому отр-ю, но хар-р отр-я меняется с возникновением жизни. Хар-я отр-е как св-во, лежащее в фундаменте самой материи и связанное с эффектами любых материальных взаимодействий, диалектико-материалистич. ф. формулирует исходн. предпосылки для понимания генезиса, ощущений, психики, чел. сознания. Важнейшей из этих предпосылок является положение о том, что любые формы и виды отр-я, ощущения, психики, сознания возник. и сущ. в рамках взаимодействия матер. образований и систем, находящихся на разных уровнях разв-я. В рез-те длительн. отбора способность организмов реагировать на внешн. воздействия все более совершенствовалась. Наконец произошел качеств. скачок и возникла нервная система. В ходе биологической эволюции нервная система усложняется. В процессе развития вида в мозгу возникают нов. структуры, в процессе развития особи вырабатываются нов. программы деятельности, сохраняемые в памяти. В результате этого поведение животного все более определяется внутренними программами. С усложнением телесной организации растет удельный вес форм поведения, вырабатываемых в индивидуальной жизни особи, возрастает значение гол. мозга. У ч-ка происходит качественный скачок и возникает сознание. Отражение – всеобщее свойство материи воспроизводить в своих особенностях особенности взаимодействующих тел. Особенности отражения: 1. Зависимость отражения от отображаемого объекта. 2. Отражение вторично по отношению к отображаемому объекту. 3. Момент подобия ли сходства отражения с отображаемым объектом. 4. Географическая среда накладывает отпечаток на процесс отражения. Для отражения необходимо взаимодействие, но не любое взаимодействие приводит к отражению, а лишь такое, результатами которого являются внутренние изменения. Отражение, присущее неживой природе, носит внешний механический характер. С возникновением жизни появляются более сложные формы отражения. Различают несколько уровней отражения действительности: 1. Механический. 2. Физический. 3. Химический 4. Биологический 5. Социальный. Биологический – растительный и животный мир. У животного мира формы отражения действительности носят психический характер, потому что животные в отличие от растений обладают нервной системой. Раздражимость, ощущение (чувствительность ) , восприятие и представление. Раздражимость – ответная реакция организма на воздействие внешней среды. Связана с обменом веществ. Это позволяет судить о внутреннем механизме человека. С появлением жизни формируется избирательное отношение к некоторым веществам, и у организмов происходит формирование органов чувств. Для растительного мира характерна раздражимость. Для социального уровня характерны: раздражимость, ощущение, представление, сознание, восприятие. 3.Человека отличает от животного: 1) Наличие абстрактного мышления в понятиях. 2) Наличие самосознания, которое является неотъемлемой частью сознания. Для животных характерно наличие безусловных и условных рефлексов, которые составляет первую сигнальную систему, а человеку свойственна и вторая сигнальная система. Первая сигнальная система связана с наличием органов чувств, сигналами для животных являются воздействие внешнего мира на органы чувств. Вторая сигнальная система присуща только человеку, поскольку сигналами этой системы являются слова, видимые, слышимые, произносимые. Слово заменяет непосредственный сигнал, и те самым заменяет определенные действительности, системы. Поэтому слово является сигналом сигналов. Слово может быть материальной оболочкой чьей-то мысли. 44.Виникнення свідомості. Природні та соціальні передумови виникнення свідомості. Проблема сознания была и остается одной из самых трудных. Сознание не имеет свойств материальных предметов, не воспринимается органами чувств, его нельзя видеть, осязать, измерять или взвешивать. Но человек мыслит, чувствует, пере-живает, обладает памятью, волей, воображением, способностью действовать. Ответить на вопросе происхождении и сущности сознания, об отношении души и тела стало возможным в связи с разви-тием естественных наук, прежде всего биологии, психологии, физиологии высшей нервной деятельности. Сознание - свой-ство особым образом организованной материи - человеческого мозга. Сознание человека, его психическая деятельность зависит от мозга. Это подтверждается, в частности, тем, что при серьезном повреждении отдельных участков мозга стано-вится невозможной нормальная психическая деятельность. Психическая деятельность основывается на физиологических, биофизических, биохимических и других материальных процессах, она нематериальна. Это идеальная деятельность, сущностью которой является отражение объективного мира в идеальных образах, формирующихся в сознании. Вещи, их свойства и отношения воздействуют на органы чувств. Получен-ные раздражения передаются по нервным каналам в кору больших полушарий головного мозга, где возникают материаль-ные, физиологические процессы. Эти процессы являются материальной основой ощущений, восприятий, представлений, со-ставляющих основу абстрактного мышления. Являясь высшей формой отражения, сознание развивалось из менее высоких форм в процессе длительной эволюции материи. Сознание не только функция мозга, но и продукт общественного развития. Сознание формируется, вместе с формирова-нием человека и человеческого общества. Это подтверждается как историческим, так и индивидуальным развитием человека. Сознание обусловлено обществом, является его продуктом и помимо общества развиваться не может Человек с раннего дет-ства усваивает привычки, правила поведения, нравственные принципы той общественной среды, в которой он живет. Он ов-ладевает языком, логикой мышления, культурой. Его сознание формируется в процессе трудовой деятельности, под влиянием существующих в данном обществе социальных отношений, политических и правовых идей, нравственных принципов, искус-ства, науки, религиозных или атеистических воззрений. Сознание формируется вместе с языком. Любая мысль выражается и закрепляется в словах и предложениях.Формируются идеи и теории,становящиеся всеобщим достоянием,эле-ми общ-го соз-нания. Психика человека (субъективная реальность) не сводится к сознанию. Она состоит из сознания и бессознательного. Выде-ляют три подсистемы, или сферы: познавательную, эмоциональную и мотивационно-волевую. Познавательная сфера состоит из чувственного, или сенситивного, познания, которое основано на внешних чувствах и выражается в способности к ощущениям, восприятиям и представлениям, и рационального познания, представляющего со-бой абстрактно-мыслительную деятельность, оперирующую понятиями. На основе чувственного и рационального познания формируются идеальные образы объектов познания. К познавательным способностям относятся внимание, память и вообра-жение, а также интуиция, корни которой находятся в бессознательном. Внимание характеризуется избирательностью позна-вательной деятельности, ее направленностью на определенный объект. Внимание организует познание, делает его активным, целенаправленным процессом. Память как способность хранить и воспроизводить информацию об .объекте позволяет объе-динить имеющиеся и приобретаемые знания и на этой основе пополнять и углублять их. С воображением связана способ-ность строить фантазии, выдвигать предположения, делать открытия. Познавательная деятельность невозможна без языка, в формах которого выражаются и закрепляются результаты познания. Эмоциональная сфера включает внутренние чувства человека, которые следует отличать от внешних. Это чувства радо-сти, горя, любви, сострадания, ненависти и др. К эмоциональной сфере относятся аффекты (гнев, ужас, ярость), эмоциональ-ное состояние (настроение); оно может быть подавленным или радостным, веселым или грустным; элементарные эмоции (жажда, голод и т.п.). Эмоциональное состояние субъекта влияет на познавательный процесс, на его отношение к объекту и, следовательно, отражается на результатах познания. Мотивационно-волевая сфера - это мотивы, интересы, потребности субъекта, ориентирующие его в познавательной дея-тельности, а также воля, представляющая собой способность к выбору цели и внутренним усилиям, необходимым для ее дос-тижения. Воля связывает познавательную и эмоциональные сферы, определяет активный характер познания, направляет его на приобретение новых знаний: К психической деятельности относится бессознательное - совокупность психических явлений, не осознаваемых человеком (сновидения, гипнотические состояния, инстинкты) Для теории познания особый интерес представляет интуиция-способность непосредственного постижения истины путем прямого его усмотрения без рационального обоснования. В истории философии интуиция понималась по-разному. В некоторых сенсуалистических теориях - как способность непо-средственного постижения истины с помощью органов чувств. Это чувственная интуиция. Философы-рационалисты - Де-карт, Локк, Лейбниц, Спиноза выдвинули учение об интеллектуальной интуиции как непосредственном, усмотрении умом некоторых положений, не требующих доказательств. К ним относятся аксиомы, постулаты и т.п. Интуитивным считается также знание, к которому приходят внезапно, когда какая-либо идея возникает без осознания мыслительного процесса, кото-рый к ней привел. Сознание является свойством особым образом организованной материи - человеческого мозга, продуктом общественно-го развития, высшей формой отражения действительности. 1. Сознание возникло на определенном этапе развития материи, на ее основе, по своему происхождению вторично. 2. Сознание- свойство материального органа - мозга. Являясь идеальным, оно функционирует на основе происходящих в мозгу физиологических процессов и, значит, психическое определяется физическим, зависит от него, вторично. 3. Возникающий в сознании образ предмета обусловлен в конечном счете реально существующим материальным предметом. Отражение обусловлено отражаемым, зависит от него, и, следовательно, вторично. 45. матеріальне та ідеальне. Свідомасть і мова. Свідомість – це найвища, притаманна тільки людям і пов'язана з мовою функція мозку, яка полягає в узагальненому і цілеспрямо­ваному відображенні дійсності, в попередній уявній побудові дій і передбаченні їх результатів, у розумному регулюванні і самоконт­ролі поведінки людини. Вона не тільки відображає, а й творить світ на основі практичної діяльності. Свідомість вивчають багато наук: філософія, соціологія, психо­логія, мовознавство, педагогіка, кібернетика, інформатика. Протягом віків точаться су­перечки щодо її сутності. Богослови розглядають свідомість як іскру божественного розуму. Ідеалісти вважають свідомість первинною щодо матерії, вона, на їхню думку, незалежна від матерії, навпаки, остання є продуктом першої. Матеріалістична філософія і психоло­гія вважають свідомість функцією мозку і відбиттям зовнішнього світу. Незважаючи на розбіжність думок, усі філософи згодні, що свідомість – це реальність, і вона відіграє величезну роль у житті людини та суспільства в цілому. Головними ознаками свідомості є відображення світу, відношен­ня, цілепокладання, управління. Свідомість як відображення відтво­рює насамперед форми людської діяльності і через них форми при­родного буття. Специфіка свідомості як відношення полягає в її націленості на буття, на пізнання, освоєння того, що лежить поза свідомістю, на розкриття його сутності. Водночас об'єктом розгляду свідомості може бути вона сама та її носії, тобто свідомість пов'язана з самосвідомістю. Вихідним пунктом людського ставлен­ня до світу є перетворення його відповідно до людських потреб, що набирає форми цілепокладання – створення ідеальної моделі бажа­ного майбутнього, визначення мети і засобів, розробки програми ді­яльності. Свідомість не зводиться повністю до мислення, поняття, пізнання і знання, вона охоплює як раціональне, так і чуттєве відо­браження дійсності, як пізнавальне, так і емоційно-оціночне став­лення людини до світу. Всі ці компоненти слід розглядати як еле­менти цілісного процесу предметно-матеріального, теоретичного та духовно-практичного способів освоєння світу. О сновними елементами свідомості, які перебувають у діа­лектичному взаємозв'язку, є: усвідомлення явищ, знання, самосві­домість, емоції, воля. Розвиток свідомості – це, насамперед збага­чення її новими знаннями про навколишній світ і про саму людину. Пізнання речей має різний рівень, глибину проникнення в об'єкт і ступінь ясності розуміння. Звідси повсякденне, наукове, філософсь­ке, естетичне і релігійне усвідомлення світу, а також чуттєвий і ра­ціональний рівні свідомості. Генетичною передумовою виникнення свідомості є загальна вла­стивість усіх наявних предметів і явищ як природних, так і соціаль­них, властивість відображення. 46.Проблемма пізнаваності світу. Сутність агностицизму. Практика (від грек. – діяння) – є матеріальна, чуттєво-спрямована діяльність людини по освоєнню і перетворенню природних та та соціальних об’єктів.Пізнання носить суспільний характер, який зумовлюється пра­цею і мовою. Пізнання відобра ж ає реальну дійсність не прямо, а опосередковано – через матеріально-практичну діяльність. Практи­ка породжує потребу в нових матеріалах, джерелах енергії і т. п., і це стимулює розвиток пізнання. Отже, історичний розвиток прак­тики є рушійною силою пізнання. Та частина філософії, яка займає­ться пізнанням, називається гносеологією. Як відомо, питання про можливість пізнання світу є зворотною стороною основного питан­ня філософії – про відношення мислення до буття, свідомості до матерії, до природи. Наукова філософія вважає, що світ можна пі­знати таким, яким він є, що в реальній дійсності немає нічого тако­го, чого не міг би рано чи пізно збагнути розум людини. Напрям у філософії, що заперечує або піддає сумніву можливість пізнання природи, суспільства, називається агностицизмом . Таке твердження агностиків обґрунтовується го­ловним чином посиланням на наявну різницю між тим, яким наш світ здається і яким він є насправді. Пізнання як процес являє собою діалектичну єдність суб'єктивного й об'єктивного. Суб'єктом пізнання є не свідомість сама по собі, а матеріальна істота, яка має свідомість – суспільна людина. Об'єктом пізнання є фрагменти об'єктивної реальності, які по­трапили в коло практичної і пізнавальної діяльності людини. З роз­витком суспільства об'єктом пізнання стає й саме пізнання, мислен­ня людини. Процес пізнання має суспільно-історичний характер. Усі людські пізнавальні здібності, і насамперед мислення, не дані людині від природи, вони сформувалися на основі праці, суспільно­го виробництва. Окрема людина навчається мислити разом із засво­єнням мови й набутих людством знань. 47.Структура пізнавального процессу. Діалектика чуттєвого і раціонального в процессі пізнання. Многообразные отношения человека к миру включают познавательное отношение, познание, представляющее собой ак-тивную деятельность людей, направленную на -приобретение знаний. Знания - это результат познавательной деятельности, выраженный в идеальных образах (представлениях, понятиях, теория) и закрепленный в знаках естественных 'ли искусст-венных языков. Существуют различные виды познания: обыденное, основанное на повседневном опыте и здравом смысле, художествен-ное, характеризующееся чувственно-образным отображением действительности, научное, основными чертами которого яв-ляются системность и обоснованность, применение специально разработанных методов исследования. Наука - это сфера ис-следовательской деятельности, направленной на производство знаний о природе, обществе, человеке. Объект научного познания: Научное познание имеет дело не только с наблюдаемыми, но и с ненаблюдаемыми объектами (элементарная частица, ген и т.п.). Оно характеризуется последовательностью и систематичностью, стремлением обосновать свои положения законами, специальными способами проверки (научный эксперимент). Его цель - открытие законов природы, общества, мышления, познание сущности явлений, создание научных теорий. Сред-ства: Научное познание использует научную аппаратуру, специальные методы исследования, создает и использует искусст-венные языки, специальную научную терминологию. В научном познании принято выделять два уровня: эмпирический и теоретический. Они различаются по объекту, видам знания и методам познания. На эмпирическом уровне объект исследуется со стороны, доступной наблюдению и экспериментированию. Полученный эм-пирический материал обобщается и систематизируется. Теоретический объект представляет собой мысленную реконструкцию эмпирического объекта. Это абстракция, логиче-ская модель реального объекта, выраженная, как правило, на специальное языке науки: научными терминами, знаками ис-кусственного языка. Различия по видам знания заключаются в следующем. На эмпирическом уровне содержанием знания являются научные факты и сформулированные на их основе эмпирические законы. Содержанием теоретического уровня являются научные по-нятия, категории, законы науки. Развитое научное знание выражается в форме научной теории. Эмпирический и теоретический уровни различаются также по методам, которые делятся на эмпирические (наблюдение, описание, сравнение, измерение, эксперимент), с помощью которых осуществляется накопление, фиксация, обобщение и сис-тематизация опытных данных, их статистическая и индуктивная обработка, и теоретические (аналогия и моделирование, формализация, идеализация); с их помощью формируются законы науки, теории. В соответствий с двумя уровнями научного познание различают эмпирические и теоретические методы. К первым относят наблюдение, сравнение, измерение и эксперимент, ко вторым - идеализацию, формализацию и др. Эмпирические методы. Наблюдение - это целенаправленное систематическое восприятие объекта, доставляющее первичный материал для на-учного исследования.Целенаправленность - важнейшая характеристика наблюдения. Концентрируя внимание на объекте, наблюдатель опирается на имеющиеся у него некоторые знания о нем, без которых нельзя определить цель наблюдения. На-блюдение характеризуется также систематичностью, которая выражается в восприятии объекта многократно и в разных ус-ловиях, планомерностью, исключающий пробелы в наблюдении, и активностью наблюдателя, его способностью к отбору нужной информации, определяемой целью исследования. В научном наблюдении взаимодействие между субъектом и объектом опосредуется средствами наблюдения: приборами и инструментами, с помощью которых ведется наблюдение. Как метод научного познания наблюдение дает исходную информацию об объекте, необходимую для его дальнейшего ис-следования. Важную роль в познании играют сравнение и измерение. Сравнение представляет собой метод сопоставления объектов с целью выявления сходства или различия между ними. Если объекты сравниваются с объектом, выступающим в качестве эталона, то такое сравнение называется измерением. Наиболее сложным и эффективным методом эмпирического познания является эксперимент, опирающийся на другие эм-пирические методы. Эксперимет - метод исследования объекта, при котором исследователь (экспериментатор) активно воз-действует на объект, создает искусственные условия, необходимые для выявления определенных его свойств. Эксперимент предполагает применение определенных средств: приборов, инструментов, экспериментальных установок, характеризуется активным воздействием на объект, может быть повторен столько раз, сколько требуется для получения достоверных резуль-татов. Различают натуральный и модельный эксперимент. Если первый ставится непосредственно с объектом, то второй - с его заместителем - моделью. Моделью может быть как материальный предмет (например, модель самолета), так и мыслен-ная копия объекта. В этом случае имеет место мысленный эксперимент - мысленное воспроизведение реального экспери-мента - рассуждение, основанное на представлении о реальном объекте. Процесс и результат экс-та фиксируются ср-вами естеств. и искусств. языков, они могут быть представлены в виде схем, чертежей, рисунков. Теоретические методы Идеализация. Этот метод основан на универсальном мыслительном приёме, применяемом в любом познавательном про-цессе -абстрагировании, которое представляет собой мысленное отвлечение от одних свойств предмета и выделение других его свойств. Результатом абстрагирования являются абстракции - понятия, категории, законы, содержанием которых явля-ются существенные свойства и связи явлений. Видом абстрагирования является идеализация, сущность которой состоит в мысленном конструировании так называемых идеальных объектов; т.е. объектов, которые не существуют и не могут существовать в действительности, но изучение кото-рых позволяет значительно упростить сложные системы, выделить свойства объектов в их "чистом" виде и благодаря этому установить существенные связи, не заслоненные побочными обстоятельствами. Таковы, например, плоскость,линия, точка, абсолютно твердое тело, абсолютно черное тело, .. Сконструировать идеальный объект - значит мысленно исключить некоторые реальные его свойства. Так, исключая толщину реального объекта, получают плоскость, исключая ширину, получают линию и, наконец, До 47 питання исключая длину, получают точку. Метод идеализации находит широкое применение в научном познании. Он позволяет переходить от эмпирических законов к теоретическим, формулировать их на языке науки. В современной науке все более широкое применение находит формализация - метод изучения некоторых областей зна-ния в формализованных системах с помощью искусственных языков. Таковы, например, формализованные языки химии, математики, логики. Формализованные языки позволяют кратко и четко фиксировать знания, избегать многозначности тер-минов естественного языка.Формализацию, основой которой являются абстрагирование и идеализация, можно рассматривать как разновидность моделирования - знаковое моделирование. Формы научного познания. В научном познании принято выделять более сложные формы, к ним относятся проблема, гипотеза, теория. Проблема. В развитии научного знания неизбежно возникают ситуации, когда новые явления, ранее неизвестные факты требуют своего объяснения. Однако уровень существующих знаний, категориальный аппарат науки оказываются для этого недостаточными. Такая ситуация называется проблемной. Осознание этой ситуации, порожденной противоречиями между ограниченностью имеющегося знания и потребностью в его дальнейшем развитии, приводит к постановке научных проблем. Проблема - объ-ективно возникающий в ходе развития познания вопрос или комплекс вопросов, решение которых представляет существен-ный практический или теоретический интерес. Научная проблема - это вопрос, поставленный ходом развития науки, "знание о незнании". Наука развивается от постанов-ки проблем к их решению и выдвижению новых проблем. Этот процесс нередко приводит к изменению теоретических пред-ставлений и методов познания, к научным революциям. Глобальными научными революциями в естествознании явились: создание Н, Коперником гелиоцентрической системы, сменившей аристотелевско-птолемеевскую геоцентрическую картину мира и др. Гипотеза. Исследование проблемы начинается с выдвижения гипотезы, представляющей собой обоснованное предположение, выдвигаемое с целью выяснения закономерностей, и причин исследуемых явлений. Как форма научного познания гипотеза характеризуется прежде всего тем, что она является обоснованным предположением и это отличает ее от разного рода догадок и необоснованных предположений. Гипотеза опирается на факты, согласуется с законами теории, на основе которой она выдвинута. Гипотеза проходит три этапа: построение (накопление, анализ и обобщение фактов, выдвижение предположения для их объ-яснения), проверка (дедуктивное выведение следствий, вытекающих из гипотезы и сопоставление следствий с фактами), до-казательство (практическая проверка полученных выводов). Выдвинутая гипотеза доказывается или опровергается. Доказанная гипотеза превращается в научную теорию. Например, гипотеза Резерфорда о планетарной модели атома. Теория. В научном познании теория рассматривается как форма организованного достоверного знания о некоторой предмет-ной области, описывающая, объясняющая и предсказывающая функционирование и развитие относящихся к данной области объектов. Организация знания - важная функция теории, она вытекает из необходимости систематизации обособленных знаний о данной предметной области. Однако основными функциями теории являются объяснение и предсказание. Эти функции не-разрывно связаны друг с другом. Научная теория представляет собой сложную систему знаний, компонентами которой являются: исходная эмпирическая база (обобщенные и систематизированные факты), теоретическая основа (категориальный аппарат науки, ее законы, аксиомы, постулаты); логические средства, обеспечивающие правильность выводов и доказательства, основное содержание теории: положения теории, ее выводы и система аргументации. Требования, предъявляемые к научной теории: 1) адекватность своему объекту, 2) максимально возможная полнота описания данной предметной области, 3) внутренняя непротиворечивость - согласованность с известными и проверенными фактами, для описания и объяснения которых она выдвинута, согласованность фактов с известными законами науки, 4) связь всех ее положений и выводов, их логическое обоснование, 5) принципиальная проверяемость, 6) простота теории, т.е. способность объяснить все известные факты из од-ного исходного положения. 48.Філософське вчення про істину. Абсолютне та відносне в істині. Критерії істини. Істина є правильне відображення суб 'єктом об’єктивної дійсності, підтверджене практикою. Протилежним їй поняттям є хибна думка. Хибна думка – це зміст свідомості, який не відповідає ре­альності, але сприймається як істинне (цю думку треба спростовува­ти). Основна проблема теорії істини – як можна встановити відпо­відність одержаних знань реальним об'єктам, які постійно розвиваються. Для вирішення цієї проблеми необхідно розглянути основні характеристики істини: об'єктивність, абсолютність, від­носність, конкретність і перевірка практикою. Кожна істина, оскільки вона досягається суб'єктом, є суб'єктивною за формою і об'єктивною за своїм змістом. Абсолютизація моменту суб'єктивного в наших знаннях веде до суб'єктивізму, агностициз­му. На противагу цим хибним поглядам наукова філософія виробила по­няття об'єктивної істини. Об'єктивна істина – це такий зміст знань, який не залежить ні від окремої людини, ні від людства в цілому. Об'єктивність істини ніяк не означає її незалежність від інтересів і потреб людини. Нав­паки, істина завжди була і залишиться однією з найважливіших гу­маністичних цінностей людини. Визнання об'єктивної істини зумовлює необхідність визнання в тій чи іншій формі абсолютної істини. Абсолютна істина означає повне, вичерпне знання про щось. В принципі таке знання можливе, Але оскільки розвивається не тільки пізнання, а й його об'єкт – навколишній світ, то людство може тільки наближатися до нього. До абсолютних істин можна віднести достовірно встановлені факти, дати подій, народження й смерті тощо, але такі істини не становлять пізнавальної цінності, їх просто називають вічними істинами. Абсо­лютна істина – в широкому розумінні – це всеосяжна істина про реальність в цілому, або реальність окремих її фрагментів. Важливо визнати, що абсолютна істина існує як момент пізнання. Абсолютна істина складається із суми відносних істин. Відносна істина вказує на обмеженість правильного знання про щось. Наприклад, тіла скла­даються із атомів, вода кипить при температурі 100°, тощо. У кожній відносній істині є зерно, елемент абсолютної. Абсолютизація мо­менту абсолютного в наших знаннях веде до догматизму, «омерт­віння» знань, а абсолютизація відносного – до релятивізму (лат. – відносний), тобто до агностицизму, фактичної відмови від пізнання. З аналізу діалектики абсолютної і відносної істини виводиться і наступна ті фундаментальна характеристика – конкретність. Конкретність істини – це така її ознака, за якою істинність того чи іншого твердження залежить від умов, місця та часу, а також тіль­ки в певній визначеній теоретичній системі, системі відліку тощо. Абстрактна постановка питання про істинність того чи іншого твер­дження призводить до невизначеного рішення. Так, на запитання вза­галі: «Корисний чи шкідливий дощ?» – отримаємо відповідь – «і корисний, і шкідливий». Отже, абстрактної істини немає, істина завжди конкретна. 49. Поняття практики, її форми та роль в пізнанні Практика (від грек. – діяння) – є матеріальна, чуттєво-спрямована діяльність людини по освоєнню і перетворенню природних та та соціальних об’єктів.Пізнання носить суспільний характер, який зумовлюється пра­цею і мовою. Пізнання відображає реальну дійсність не прямо, а опосередковано – через матеріально-практичну діяльність. Практи­ка породжує потребу в нових матеріалах, джерелах енергії і т. п., і це стимулює розвиток пізнання. Отже, історичний розвиток прак­тики є рушійною силою пізнання. Та частина філософії, яка займає­ться пізнанням, називається гносеологією. Як відомо, питання про можливість пізнання світу є зворотною стороною основного питан­ня філософії – про відношення мислення до буття, свідомості до матерії, до природи. Наукова філософія вважає, що світ можна пі­знати таким, яким він є, що в реальній дійсності немає нічого тако­го, чого не міг би рано чи пізно збагнути розум людини. Напрям у філософії, що заперечує або піддає сумніву можливість пізнання природи, суспільства, називається агностицизмом . Таке твердження агностиків обґрунтовується го­ловним чином посиланням на наявну різницю між тим, яким наш світ здається і яким він є насправді. Пізнання як процес являє собою діалектичну єдність суб'єктивного й об'єктивного. Суб'єктом пізнання є не свідомість сама по собі, а матеріальна істота, яка має свідомість – суспільна людина. Об'єктом пізнання є фрагменти об'єктивної реальності, які по­трапили в коло практичної і пізнавальної діяльності людини. З роз­витком суспільства об'єктом пізнання стає й саме пізнання, мислен­ня людини. Процес пізнання має суспільно-історичний характер. Усі людські пізнавальні здібності, і насамперед мислення, не дані людині від природи, вони сформувалися на основі праці, суспільно­го виробництва. Окрема людина навчається мислити разом із засво­єнням мови й набутих людством знань. 50. Наукове та буденне пізнання їх особливості. Специфіка і структура наукового пізнання. Наукове пізнання – це такий рівень функціонування свідомості, в результаті якого одержується нове знання не тільки для окремого суб'єкта, а й для суспільства в цілому. Нові знання є результатом професіональної діяльності вчених. Наукові знання розвиваються з форм донаукового, повсякденного знання, спираються на індивіду­альний і загальнолюдський досвід, на суспільну практику. Розрізняють емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання. Емпіричний – це такий рівень знання, зміст якого в основному одержано з досвіду (із спостережень та екс­периментів), підданого деякій раціональній обробці, тобто сформу­льованого певною мовою. Емпіричні знання спираю­ться на емпіричні факти й співвідношення, дані спостереження, по­казання приладів, записані в протокол, зведені в таблицю чи подані графічно тощо. Теоретичне пізнання – це пояс­нення підстав відтворення. Теоретичне знання має загальний і необ­хідний характер і містить відомості про внутрішні закономірності спостережуваних явищ. На цьому рівні ми одержуємо знання не тільки за допомогою досвіду, а й абстрактного мислення. Теоретичне знання включає систему понять, суджень, абстрак­цій, часткові й загальні теорії. Перевага теоретичного знання поля­гає в тому, що воно дає розуміння суті загального закону і може пе­редбачити майбутнє. Метафізичний підхід до розуміння емпірич­ного і теоретичного рівнів пізнання виявляється в запереченні єдно­сті між ними або абсолютизації одного з них. Емпіричне пізнання може випереджати теоретичне, а теоретичне – емпіричне. Суперечності між емпіричним і теоретичним знанням вирішуються практикою, яка є основою пізнання і критерієм істини. 51. Діалектика як найзагальніша теорія розвитку та пізнання. Об` єктивна та субєктивна діалектика. Структура субєктивної діалектики. Поняття діалектики в історії філософії використовувалось у різних значеннях. Сократ розглядав діалектику як мистецтво виявлення істини шляхом зіткнення протилежних думок, спосіб ведення бесіди (звідси і назва – від грец. діалего – веду бесіду, полеміку). За Гегелем, діалек­тика – це своєрідний і єдино правильний метод пізнання. Виникла діалектика в Давньогрецькій культурі і з самого початку набула високого інтелекту-ального статусу, бо мистецтво полеміки, доказу, переконання вимагає від співрозмовників великої майстер­ності, підготовки. Античні діалектики (Зенон, Геракліт) вважали, що світ безперервно рухається, змінюється, але вони не розуміли розвиток як виникнен­ня нового.У філософів різних часів і епох – від античних до класиків ні­мецької філософії – було дуже багато тлумачень діалектики. Але діалектика в її концептуальній формі виникла в культурі пізніше. У вигляді стрункої теоретичної системи вона вперше була представ­лена у вченні Гегеля, хоча і в об'єктивно-ідеалістичній формі.Саме як система діалектика являє собою єдність принципів, за­конів і категорій. Крім цього, слід розрізняти два види діалектики – об'єктивну, яка існує і діє в самих речах, і суб'єктивну, яка існує в людському мисленні, як відображення об'єктивної діалектики. Тому діалектика як теорія виконує дві основні функції – світоглядну та методологічну, тобто вчить, як ми повинні підходити до пізнання світу: розглядати все з погляду руху, зміни, стрибків – на відміну від метафізики, яка розглядає все сталим, незмінним.Принципи діалектики – вихідні, об'єктивні за змістом ідеї, які відображають найзагальніші закономірності предмета теорії і вод­ночас виконують методологічну функцію в її побудові. До основних принципів діалектики належать: — принцип розвитку, — принцип об'єктивності; — принцип детермінації; — принцип тотожності об'єктивної і суб'єктивної діалектики; — принцип взаємозв'язку. 52.Взаємозв’ язок та розвиток як визначальні принципи діалектики. Основные принципы диалектики: 1) Принцип универсальной взаимосвязи и взаимодействия. Связь - это такое отношение между двумя процессами, при котором изменение в первом сопровождается изменениями в другом. Все в мире взаимосвязано между собой; Всеобщая мировая связь непрерывна и вечна. Каждому структурному уровню материи соответствуют свои органы связи. Сущ. связи м/у основными структурными уровнями материи, м/у различными формами движе- ния материи. Закон - существенная, необходимая, устойчивая, постоянно повторяющаяся связь м/у явлениями. 2) Принцип развития: Мир рассматривается не из готовых законченных предметов, а представляет собой совокупность процессов. Предметы, кажущиеся неизменяемыми на- ходятся в непрерывном изменении, возникают и уничтожаются. Из всех процессов скла- дывается движение как атрибут материи. Хар-ки отдельных сторон движения: - развитие - круговорот - прогресс - регресс - самодвижение - саморазвитие Черты развития: ? необратимость ? обновление ? преемственность ? направленность ? цикличность ? объективность ? всеобщность ? противоречивость 3) Принцип детерминизма 4) Принцип объективности рассмотрения 5) -//- конкретности истин. 53. Сутність закону єдності та боротьби протилежностей. З-н единства и борьбы противоположностей. Этот з-н наз. ядром диалектики: он объясняет источник развития, движущие силы развития. В основе всякого саморазвития лежит единство и борьба противоположностей. Этот з-н раскрывается через след. категории: - Тождества - Различие - Противоположность - Противоречие - Единство и борьба Тождество - это равенство явления самому себе, момент устойчивости явлений. Различие - это момент изменчивости явлений. Тождество и различие диалектические хар-ки любого изменяющегося предмета. Диалектические противоположности - такие стороны, тенденции целостного изменяющегося предмета, процесса, кот. одновременно исключает и взаимно предполагают друг друга. Диалектическое противоречие - сложное взаимоотношение м/у противоположностями. Диалектические противоречия не лежат на поверхности явлений, а связаны с глубинной сутью предмета. Ступени развития и разрешения противоречия: 1) Тождество 2) Несущественное различие 3) Существенное различие. 4) Конфликт. 5) Неизбежное разрешение противоречий и возникновение новых противоположностей. Противоречие не сущ. как пара замкнутых противоположностей, а рассматривается в контексте различных взаимосвязей. Они присущи всем предметам и явлениям и определяют их бытие от возникновения до уничтожения. Единство противоположностей условно, временно, относительно преходяще, борьба абсолютна. Новое возникает в результате борьбы. Противоречия бывают внутренние и внешние, основные и не основные, в обществе антагонистические и неантагонистические. Антагонистические противоречия - противоречия м/у соц. группами с непримиримыми интересами. 54.Діалектичні протиріччя їх різновиди та розвиток Этот з-н наз. ядром диалектики: он объясняет источник развития, движущие силы развития. В основе всякого саморазвития лежит единство и борьба противоположностей. Этот з-н раскрывается через след. категории: - Тождества - Различие - Противоположность - Противоречие - Единство и борьба Тождество - это равенство явления самому себе, момент устойчивости явлений. Различие - это момент изменчивости явлений. Тождество и различие диалектические хар-ки любого изменяющего- ся предмета. Диалектические противоположности - такие стороны, тенденции целостного изменяющегося предмета, процесса, кот. одновременно исключает и взаимно предполагают друг друга. Диалектическое противоречие - сложное взаимоотношение м/у противоположностями. Диалектические противоречия не лежат на поверхности явлений, а связаны с глубинной сутью предмета. Ступени развития и разрешения противоречия: 1) Тождество 2) Несущественное различие 3) Существенное различие. 4) Конфликт. 5) Неизбежное разрешение противоречий и возникновение новых противоположностей. Противоречие не сущ. как пара замкнутых противоположностей, а рассматривается в контексте различных взаимосвязей. Они присущи всем предметам и явлениям и определяют их бытие от возникновения до уничтожения. Единство противоположностей условно, временно, относительно преходяще, борьба абсолютна. Новое возникает в результате борьбы. Противоречия бывают внутренние и внешние, основные и не основные, в обществе антагонистические и неантагонистиче- ские. Антагонистические противоречия - противоречия м/у соц. группами с непримиримыми интересами. 55. Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін. Кількість, якість, міра. Діалектичні стрибки та їх різновиди. Любой предмет и явление обладают как количеством, так и качеством. Качество – 1. свойство предмета - такие черты и особенности предмета, которые характеризуют его способность взаимодействовать с другими предметами. 1. структура предмета , которая связана со свойствами предмета (структура предмета - то из чего состоит предмет, из каких элементов). 2. функции предмета , т.е. то, для чего предмет предназначен. 3. место предмета в определенном процессе, т.е. является он исходным пунктом или его результатом, находится он в развитом или неразвитом состоянии. Степенью той или иной качественной определенности является количество (металлы проводят ток по-разному). Любое явление обладает как количественными, так и качественными показателями. Связь их проявляется в том, что количественные изменения не приводят к качественным до определенного момента , которым является мера. Мера - переход от одного качественного состояния к другому или единство количества и качества. Сущ. и обратная зависимость: качественные изменения приводят к количественным. И в том и в другом случае предмет меняет свое состояние, т.к. происходит нарушение меры и совершается скачок. Скачок – переход от одной меры к другой или от одного качественного состояния к другому. Скачки могут иметь разный характер – это зависит от природы самого явления, тех условий, в которых совершается данное качественное изменение, и от тех причин, которые его порождают. Скачки могут быть эволюционными и революционными. Эволюция – изменение предмета, когда становятся другими несущественные для него свойства, черты, закономерности и сохраняются его основные св-ва, закономерности, структура. Революция - изменение предмета, которое коренным образом меняет его структуру, его основные черты и закономерности и он превращается в совершенно иной по своей структуре и закономерностям предмет. Сущность закона . Проявляется в том, что количественные изменения по достижению определенного момента приводят к качественным, а качественные изменения приводят к определенным количественным изменениям. Данный закон показывает механизм развития предмета. 56. Спрямованість розвитку. Закон заперечення заперечення. Корінна відмінність діалектичного та метафізичного розуміння заперечення. Закон заперечення заперечення є одним з основних законів діалектики, який відображає поступальність, спадкоємність, а також специфічну діалектичну форму розвитку предметів і явищ об'єктивної дійсності. Схематично діалектичні заперечення можна показати так: ТЕЗА АНТИТЕЗА СИНТЕЗ Теза – така форма думки (судження), в якій щось стверджуєть­ся. Антитеза – заперечення тези і перетворення її на свою проти­лежність. Синтез у свою чергу, заперечує антитезу, стає вихідним момен­том наступного руху і об'єднує в собі риси двох попередніх ступе­нів, повторюючи їх на вищому рівні. Діалектичне заперечення передбачає не тільки зв'язок, але й пе­рехід від одного стану до іншого, що розвивається, на вищій основі. Діалектичне заперечення виступає насамперед як заперечення, зумовлене суперечливістю самого предмета, як внутрішня немину­чість його якісного перетворення. Все реальне має свої внутрішні суперечності, які наростають, загострюються і, зрештою, досягають такого стану, коли розвиток предмета стає неможливим без їхнього розв'язання. Процес розвитку відносин протилежностей у рамках певної суперечності має свої етапи: 1) вихідний стан об'єкта; 2) роздвоєння єдиного — розгортання протилежностей, перетво­рення об'єкта на свою протилежність (тобто перше заперечення ви­хідного стану); 3) розв'язання суперечності, перетворення цієї протилежності на свою протилежність (друге заперечення роздвоєного стану), що яв­ляє собою нібито повернення до вихідного. В цьому процесі кожний з етапів виступає запереченням попереднього, а весь процес – запереченням заперечення. Діалектичне заперечення означає не просто знищення чи механічне відкидання старої якості, а тільки її подолання, зняття, яке включає момент внутрішнього зв'язку зі старим, утримання та збереження позитивного змісту старої якості і тим самим становить умову по­дальшого розвитку, можливості нового заперечення. Сутністю за- Сутністю закону заперечення заперечення є відображення напряму і форми про­цесу розвитку в цілому, а також напряму і форми розвитку внутрішніх етапів окремого циклу розвитку явища. Він відбиває спадкоємність як характерну рису процесу розвитку, бо в кожному новому ступені розвитку зберігається те позитивне, що було на по­передніх стадіях розвитку у вихідному пункті та в його запереченні. Водночас кожний новий ступінь розвитку являє собою не просте, механічне поєднання позитивного змісту попередніх стадій розвит­ку, а виступає як діалектична єдність, в якій переборюються однобічності попередніх стадій розвитку і утверджується більш багатий і всебічний зміст, відбувається перехід у вищу фазу розвитку. Закон заперечення заперечення відображає вихідний характер розвитку, поступовість руху; розвиток, який ніби повторює пройдені вже сту­пені, але повторює їх інакше, на вищій фазі. Ця форма зумовлена особливостями зв'язку між етапами в розвитку явища, що виступають як стадії руху внутрішніх суперечностей від їхнього зародженн до розв'язання. Остання стадія, стадія розв'язання суперечностей, перебуває в такому зв'язку з вихідною, що вона є ніби поверненням до неї, поверненням старого, але повторенням на новій вищій основі. В об'єктивній дійсності закон заперечення заперечення діє не в чистому вигляді, а прокладає собі шлях через безліч випадковостей Багатосистемність предметів і явищ вимагає конкретного підходу ді аналізу різних умов, суперечностей, тенденцій. Диал-ка - наука о наиб. общ. законах разв-я прир., о-ва и мышл-я. Научному пониманию Д. предшествовала долгая история, само понятие Д. возникло в ходе переработки и даже преодоления первонач. смысла термина. Уже античн. ф. подчеркнула изменчивость всего существующего, поняла действит-сть как процесс, осветила роль, какую в этом пр-се играет переход всякого свойства в противоположное (Гераклит, отчасти милетск. мат-сты, пифагорейцы). К подобным иссл-ям еще не применялся термин Д. Первонач. этим термином обозначались: 1) способность вести спор посредством вопр. и отв.; 2) иск-во классификации понятий, разделения вещей на роды и виды. Аристотель счит. изобретателем Д. Зенона, к-рый подверг анализу противоречия, возник. при попытке мыслить понятия движения и множества. Сам Арист. отличает Д. от аналитики как науку о вероятн. мнениях от науки о док-ве. Платон вслед за элеатами опред. истинное бытие как тождеств. и неизменное, но обосновыв. диалект. выводы о том, что высшие роды сущего могут мыслиться только т.о., что каждый из них есть и не есть, равен себе самому и не равен, тождествен себе и переходит в свое иное. Сл. бытие заключает в себе противоречия: оно едино и множественно, вечно и преходяще, неизменно и изменчиво, покоится и движется. Противоречие - необх. условие для побуждения души к размышлению. Это иск-во и является, по Платону, искусством Д. Развитие Д. продолжали неоплатоники. В философии феод. о-ва - в схоластике Д. стали называть формальн. логику, к-рая была противопоставлена риторике. В эпоху Возр. диал. идеи о совпадении противоположностей выдвиг. Ник. Кузанский и Бруно. В Нов. время Декарт и Спиноза (Д. в космогонии, С. в учении о субстанции как о самопричине) дают образцы диал. мышления. В 18 в. во Франции богатством диал. идей выдел. Руссо и Дидро. Первый исслед. противоречия как условие истор. разв-я, второй, кроме того, противоречия в совр. ему обществ. сознании. Важнейшим до Маркса этапом в развитии Д. стал нем. классич. идеализм, к-рый в отличие от метафизич. материализма рассм. действительность не только как предмет познания, но и как предмет деят-сти. Вместе с тем незнание истинной, материальной, основы познания и деят-сти субъекта привело к ограниченности и ошибочности диал. идей нем. идеалистов. Первым пробил брешь в метафизике Кант. Он указал на значение противоп. сил в физич. и космогонич. процессах, ввел впервые после Декарта идею разв-я в познание природы. В теор. познания Кант развив. диал. идеи в учении об антиномиях. Однако Д. разума, по Канту, иллюзия, и она устраняется, как только мысль возвр. в свои пределы, огранич. познанием одних явлений. Вершиной в развитии домарксистской Д. была идеалистич. Д. Гегеля. Гегель впервые представил весь природн., историч. и духовн. мир в виде процесса, т. е. в беспрерывном движении, изменении, преобразовании и развитии, и сделал попытку раскрыть внутр. связь этого движения и развития. В отл. от абстр. определений рассудка Д., по Гегелю, есть такой переход одного определения в др., в к-ром обнаруживается, что эти определения односторонни и ограниченны, т. е. содержат отрицание самих себя. До 56 питання Поэтому Д. есть, согласно Гегелю, движущая душа всякого научного развертывания мысли и предст. собой единств. принцип, кот. вносит в содержание науки имманентную связь и необходимость". Рез-т Д. Гегеля далеко превзошел то значение, к-рое ей отвел он сам. Истинно научное понимание Д. было создано Марксом и Энгельсом.Отбросив идеалистич. содержание ф. Гегеля, они построили Д. на основе материалистич. понимания историч. процесса и развития познания, обобщения реальн. процессов, происх. в природе, о-ве и мышлении. В научной Д. органически сочетаются законы развития как бытия, так и познания, ибо они по своему содержанию тождественны, отличаясь только по форме. Сл. материалистич. Д. не только онтологическ., но и гносеологич. учение, логика, рассматривающая мышление и познание равным образом в становлении и развитии, т.к. вещи и явления есть то, чем они становятся в пр-се развития, и в них, как тенденция, заложено их будущее, то, чем они станут. В этом смысле и теория познания рассматривается материалистич. Д. как обобщенная история познания и каждое понятие, каждая категория несм. на свой предельно общий характер, отмечены печатью историчности. Гл. категорией материалистич. Д. является противоречие. В учении о противоречиях она вскрывает движущую силу и источник всякого развития; в нем содержится ключ ко всем остальным категориям и принципам диал. развития: развитие путем перехода колич. изменений в качественные, перерыв постепенности, скачки, отрицание исходного момента развития и отрицание самого этого отрицания, повторение на высшей основе нек-рых сторон, черт первоначального состояния. Материалистич. Д. предст. собой ф. метод иссл-я природы и о-ва. Только с позиции Д. можно понять сложный, полный противоречий путь становления объ. истины, связь на каждой ступени развития науки элементов абс. и относительного, устойчивого и изменчивого, переходы от одних форм обобщения к др., более глубоким, мирящейся ни с каким застоем и неподвижностью, делает ее орудием практич. преобразования о-ва, помогающим объ. учитывать историч. потребности обществ. развития, несоответствие старым форм новому содержанию, необходимость перехода к высшим формам, способствующим прогрессу чел-ва. Метафизика. Термин М. возник в 1 в. до н.э. как обознач. части ф. наследия Аристотеля и буквально означает то, что следует после физики. Сам Арист. называл этот, по его убеждению важнейший, раздел своего ф. учения первой ф-ей, исследующей якобы высшие, недоступные для органов чувств, лишь умозрительно постигаемые и неизменные начала всего существующего, обязат. для всех наук. В этом смысле термин М. употреблялся в последующей ф. В ср.в. ф. М. служила теологии как ее ф. обоснование. Прибл. к 16 в. наряду с термином М. применялся в равном значении термин онтология. У Декарта, Спинозы и др. фил-в 17 в. М. выступала еще в тесной связи с ест.-науч. и гуманит. знанием. Эта связь была утрачена в 18 в. В Нов. время возник. понимание М. как антидиалектич. способа мышления, как рез-та односторонности в познании, когда рассматривают вещи и явления как неизменные и независимые друг от друга, отрицают внутр. противоречия как источник развития в природе и о-ве. Исторически это было обусловлено тем, что научно-ф. познание, кот. в древности и в эпоху Возр. рассматривало природу в целом, в движении, развитии, теперь, в связи в углублением и дифференциацией науч. знания, расчленяло ее на ряд изолир. областей, рассматриваемых вне связи друг с другом. Впервые термин М. в смысле антидиалектики употребил Гегель, имел в виду также то, что прежняя М., как правило, строилась антидиалектически. Это сближает два разных значения термина М. 57. Категорії діалектики, що відібражають універсальні зв”язки буття: одиничне, особливе, загальне. Явище та сутність. Окружающий нас мир, предметы, явления неповторимы, своеобразны и индивидуальны. Каждое явление, предмет характеризуется через понятия, которые обладают как общими, так и единичными свойствами. Особенности свойств предметов отражают категории: единичное и общее. Единичное - черты, признаки, присущие только одному предмету и отсутствующие у других предметов. Общее - это то, что присуще не только данному предмету, но и другим предметам. Единичное и общее взаимосвязаны между собой и связь выражается категорией особенного. Особенное - это такие общие черты, свойственные индивидуальному предмету, которые отличают его от некоторых других предметов. Cущность и явление употребляется в широком и узком смысле слова. Сущность – это такая сторона предмета, которая определяет в данном отношении взаимодействие его с другими предметами. Явление – установление чувственно воспринимаемых свойств предмета, а также раскрытие тех свойств, которые он проявляет при своем взаимодействии с другими предметами. Сущность и явление взаимосвязаны между собой. Через явление мы узнаем о сущности, а на основании сущности объясняют и предсказывают явление. Нет непроходимой грани между сущностью и явлением, но сущность и явление-это не одно и тоже, это различные стороны одной вещи. Явление - это сущность, проявившаяся во вне. Некоторые философы считают, что невозможно познать сущность предмета, объявляя сущность «вещью в себе» и тем самым скатываются на позиции агностицизма. Другие считают, что сущность вещей познать можно и в процессе познания «вещь в себе» превращается в «вещь для нас». 58. Категорії, що відображають структурні зв”язки : частина і ціле, елемент і система, форма і зміст. Любое явление обладает как содержанием, так и формой. Содержание - это совокупность элементов, составляющих данный предмет и свойственные ему функции. Форма - это связи, существующие между элементами содержания, та организация предмета, благодаря которой он выступает, как единое целое и может выполнять свои функции. Содержание и форма взаимосвязаны между собой, но они не всегда в одинаковой степени зависят друг от друга. 1)Определяющая роль во взаимоотношениях содержания и формы принадлежит содержанию. Форма возникает и складывается под влиянием содержания. 2)Форма по отношению к содержанию не всегда автоматически меняется вслед за изменением содержания. Некоторое время содержание остается в старой форме. Отставание формы от содержания может быть связано с некоторыми причинами влияния содержания. 3)Форма может обладать относительной самостоятельностью, т.е. она влияет на содержание. Противоречие, существующее между содержанием и формой, может носить двоякий характер: 1. если форма соответствует содержанию, то она создает условия для его развития. 2. если форма не соответствует содержанию, то содержание не может развиваться в полной мере, т.к. ему мешает старая форма. Разрешение противоречия необходимо и это приводит к тому, что предмет меняется качественно. 59. Категорії, що розкривають зв”язки детермінації : причина і наслідок, необхідність та випадковість, можливість і дійсність. Категории необходимости и случайности, их взаимодействие. Изменения, происходящие с предметами, имеют свою причину, но одни изменения связаны с внутренней природой самого предмета, а другие изменения зависят от внешних обстоятельств. Это лежит в основе различия категорий необходимости и случайности. Необходимость - это те свойства предмета, а также происходящие с ним изменения, которые обусловлены внутренней природой самого предмета. Случайность - это те свойства, изменения, которые обусловлены стечением внешних, несущественных для предмета обстоятельств.Необходимость и случайность взаимосвязаны между собой. Всякая необходимость пробивает себе дорогу через массу случайностей. Случайность всегда, так или иначе, связана с необходимостью, служит формой ее проявления. А необходимость имеет своим дополнением случайность. Связь необходимости и случайности проявляется в том, что одно и тоже событие случайное в одном отношении выступает как необходимое, в другом. Пример: Засуха, погубившая растения - случайность для них, но засуха - необходимое следствие метеорологических условий. Существует несколько подходов необходимости и случайности. Некоторые считают, что в мире все только необходимо, что случайности не играют никакой роли - фатализм (все в мире заранее предопределено). Противоположная точка зрения ощущает всякую необходимость и считает, что случайности играют определенную роль. 27. Причина и следствие, их взаимосвязь. Связи, существующие между предметами и явлениями - это связи причины и следствия. То, что вызывает к жизни или видоизменяет какое-то явление называется причиной , а то, что возникает под действием определенной причины называется следствием . Причинно-следственные связи разнообразны: главные и неглавные, существенные и несущественные, внешние и внутренние, общие и ближайшие и т. д. Причинно-следственные связи необходимо отличать от связей вообще. Нельзя путать причинно-следственные связи со структурными связями, т.е. связи данного предмета с другими предметами, существующие одновременно с другими предметами или составляющие элементы определенного целого. От причины связи нужно отличать связь между возникновения данного явления и теми условиями, в которых оно происходит. Под условием понимаются те явления, которые хотя и не вызывают данного явления, но делают возможным процесс его возникновения и оказывают определенное влияние на темпы, скорость, масштабы этого процесса. Существуют различные подходы к причинно-следственной связи: 1) телеологический - это когда понятие причины пытаются подменить понятием цели. 2) религиозный, который стремится отрицать причинно-следственную связь и на место естественных причин поставить божественные, мистические силы. 3) материалистический, признающий существование причинно-следственных связей между явлениями. Существуют самые разнообразные изменения с предметами, но для того, чтобы эти изменения возникли должны существовать реальные предпосылки. Момент, предшествующий возникновению предмета, отражается категорией возможность . Другой момент процесса развития, когда возможность появления какого-либо предмета осуществляется - это есть действительность. Действительность - то, что существует как наличное бытие в данный момент времени. Различают абстрактные или формальные и реальные возможности. Превращение возможности в действительность могут произойти в результате случайного стечения обстоятельств - абстрактная возможность . Если условие для превращения возможности в действительность вытекает из внутренней природы существующего предмета, то такая возможность называется реальной . Следует отличать абстрактную возможность от реальной возможности и невозможности. Катег.диал-ки (единичн./общее, явление/сущность, форма/содерж., прич./следств., необх./случайн., возм-сть/дейст-сть - по выбору) Д. - учение о наиболее общих закономерных связях и становлении, развитии бытия и познания и основанный на этом учении метод творчески познающего мышления. Материалистич. д. - метод изуч-я различ. явлений, раскрытия закономерностей, тенденций р-я и преобраз-я действит-сти. Через диал-ку форм, методов, приемов познания раскрыв. мир. Осн. принципы Д. - всеобщая связь, становление и развитие, к-рые осмысливаются с помощью всей исторически сложившейся системы категорий и законов. Формой познания сложных, гибких, противореч. унив. связей бытия служат категории диалектики. Для Д. хар-но формирование парных категорий, отраж. полярн. стороны целостных явлений, процессов. Диал. хар-р отношений выр-ся в противоп., но неразрывно связ. понятиях, их единстве, переходах друг в друга, взаимодействии. В сочет., взиамодополн. категории диал-ки образ. сеть унив. понятий, спосбн. отражать подвижность и противор-я бытия.(Сущность - внутренняя, глубинная, относительно устойчивая сторона того или иного предмета, процесса, определ. его природу, и др. хар-ки. Явление - внешние, наблюдаемые, обычно более подвижные, изменчивые хар-ки того или иного предмета. Содержание - совокупность различных элементов и их взаимодействий, определяющих основной тип, характер того или иного предмета, явления, процесса. Форма - принцип упорядоченности, способ существования того или иного содержания. Причина-следствие (simple). Качество - целостная, интегральная хар-ка предмета (единство его св-в) в системе его связей и отношений с другими предметами. Кол-во - хар-ка явлений, предметов, процессов по степени развития или интенсивности присущих им св-в, выражаемая в величинах и числах. Мера - диалектич. единство кач-ва и кол-ва или такой интервал кол-ных измерений, в пределах к-рого сохраняется качественная определенность предмета. Скачок - переход количественных измерений в качественные или переход из одного качественного состояния в другое (в рез-те превышения меры). Категории системного исследования : система - упорядоченное мн-во взаимосвязанных эл-тов, обладающее структурой и организацией; эл-т - неразложимый далее компонент сложных предметов, явлений, процессов; структура - относительно устойчивый способ (закон) связи эл-тов того или иного сложного целого.) Единичное характеризует отдельный предмет, явление, процесс, отличающийся по своим пространственным, временным и другим св-вам от иных, До 59 питання в том числе подобных ему, предметов, явлений, процессов. Общее - объективно существующее сх-во характеристик единичных предметов, их однотипность в нек-рых отношениях, принадлежность к одной и той же группе явлений или единой системе связей. Диал-ка е. и. о. проявл. в том, что общее не сущ. само по себе, а связ. с единичным, сущ. в нем и через него. Единичное же входит в тот или иной класс предм., заключ. в себе его общ. черты. Общее мыслится не как голая абстракция, но в неразрыв. связи с многообразием единичн предметов. Диал-ка общего и единичного отраж. в языке, облад. мощной спос-стью к обощению. Вместе с тем язык обл. мех-ми индивидуализации предметов, событий, указаний на конкр. единичн. явл (напр., имена собств., опис. инд. черт, пространств. 60. Сутність наукового методу. Класифікація наукових методів пізнання. 61. Загальна характеоистика методів емперичного рівня пізнання. 62.М етоди теоретичного пізнання їх загальна характеристика. Наукове пізнання – це такий рівень функціонування свідомості, в результаті якого одержується нове знання не тільки для окремого суб'єкта, а й для суспільства в цілому. Нові знання є результатом професіональної діяльності вчених. Наукові знання розвиваються з форм донаукового, повсякденного знання, спираються на індивіду­альний і загальнолюдський досвід, на суспільну практику. Розрізняють емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання. Емпіричний – це такий рівень знання, зміст якого в основному одержано з досвіду (із спостережень та екс­периментів), підданого деякій раціональній обробці, тобто сформу­льованого певною мовою. Емпіричні знання спираю­ться на емпіричні факти й співвідношення, дані спостереження, по­казання приладів, записані в протокол, зведені в таблицю чи подані графічно тощо. Теоретичне пізнання – це пояс­нення підстав відтворення. Теоретичне знання має загальний і необ­хідний характер і містить відомості про внутрішні закономірності спостережуваних явищ. На цьому рівні ми одержуємо знання не тільки за допомогою досвіду, а й абстрактного мислення. Теоретичне знання включає систему понять, суджень, абстрак­цій, часткові й загальні теорії. Перевага теоретичного знання поля­гає в тому, що воно дає розуміння суті загального закону і може пе­редбачити майбутнє. Метафізичний підхід до розуміння емпірич­ного і теоретичного рівнів пізнання виявляється в запереченні єдно­сті між ними або абсолютизації одного з них. Емпіричне пізнання може випереджати теоретичне, а теоретичне – емпіричне. Суперечності між емпіричним і теоретичним знанням вирішуються практикою, яка є основою пізнання і критерієм істини. 63.Філософська методологія та її значення для розвитку науки. Методология —совокупность приёмов исследования,применяемых в какой-либо науке,учение о методах научного познания и преобразования мира .Теоретическое обоснование методов научного познания вызвано потребностями развивающейся науки и получило наибольшее развитие в Новой философии,начиная с Ф.Бэкона и Декарта. Материалистическая философия обосновала методы познания законами объективного мира.Идеалистические системы объясняли их законами духа, идеи,или рассматривали как совокупность правил,произвольно создаваемых человеческим умом.При этом нередко общий метод познания связывался с законами одной из конкретных областей знания(механика, математика,биология и т.д.),сводился к методу одной науки. Существенный вклад в методологию внёс Гегель.Он впервые подчеркнул специфический характер философского метода,его отличие от методов конкретнх наук и несводимость к ним;подчеркнул,что метод есть движение самого содержания и поэтому не может рассматриваться вне содержания. Материалистическая диалектика как методология выступает и в качестве всеобщего метода познания,и как научная теория применяемых в познании методов;исходит из того,что в основе методов познания лежат объективные законы природы и общества.Метод познания может быть научным лишь отражая объективные законы самой действительности,поэтому принципы научного метода,его категории и понятия не сумма произвольных правил,созданных человеческим умом,а выражение закономерностей природы и человека.